Крістіна. Стівен Кінг

Чтение книги онлайн.

      На цих словах він пішов геть. Ми стояли недалеко від могили й проводжали його поглядами. І тут раптом він зупинився, і обличчя Арні проясніло: він подумав, що Лебей зненацька змінив думку. Якусь мить той просто собі стояв на траві, похиливши голову, як людина, що напружено думає. А потім розвернувся до нас.

      – Моя тобі порада – забудь про ту машину, – сказав він Арні. – Продай її. Якщо цілу ніхто не схоче, продай на запчастини. Якщо запчастин ніхто не схоче, віддай на брухт. Зроби це швидко й зразу. Наче кидаєш погану звичку. Я думаю, так ти будеш щасливішим.

      Він стояв і дивився на Арні, очікуючи, що той щось скаже, але Арні не відповідав. Він просто витримував погляд Лебея. Його очі набули того сланцевого відтінку, як і завжди, коли він ухвалював тверде рішення й міцно стояв ногами на землі. Лебей прочитав це все в його очах і кивнув. Вигляд у нього був нещасний і трохи недужий.

      – Вдалого дня, джентльмени.

      Арні зітхнув.

      – Тоді все, – з якоюсь неприязню він проводжав Лебея поглядом.

      – Ага, – сказав я, сподіваючись, що мій голос виражає більшу нещасність, ніж я відчував. То все було через мої сни. Мені не подобалась ідея повернути Крістіну в той гараж. Це занадто вже схоже було на мій сон.

      Ми пішли до моєї машини, і жоден з нас не промовив дорогою ні слова. Лебей мене дістав. Обидва Лебеї дістали. Раптом мені спало на думку імпульсивне рішення – і Бог його знає, як усе могло обернутися, якби я не піддався цьому імпульсу.

      – Слухай, – сказав я. – Мені треба відлити. Почекаєш хвилинку?

      – Давай, – не підводячи очей, відповів Арні. І пішов далі, руки в кишенях, очима втупившись у землю.

      Я відійшов уліво, туди, де маленька непомітна табличка та ще менша стрілка вказували дорогу до туалетів. Та коли я спустився першим підйомом пагорба й Арні більше не було видно, я зрізав кут праворуч і щодуху побіг до паркувального майданчика. Джорджа Лебея застав якраз вчасно: він саме запихував себе за кермо крихітного «шевроле-шеветт» з наклейкою «Герц» на вітровому склі.

      – Містере Лебей! – засапано видихнув я. – Містере Лебей?

      Він запитально підвів погляд.

      – Вибачте, – сказав я. – Мені шкода, що знову вас турбую.

      – Та нічого, – відповів на це він, – але, на жаль, те, що я сказав твоєму другові, досі в силі. Я не можу йому дозволити тримати машину в гаражі.

      – Це добре, – видихнув я.

      Його кущасті брови поповзли вгору.

      – Машина, – сказав я. – Та «фурія». Вона мені не подобається.

      Він усе так же дивився на мене, мовчки, не кажучи ні слова.

      – Мені здається, вона не надто корисна для нього. Може, звісно, я й… не знаю…

      – Ревнуєш? – тихо запитав він. – Той час, який він проводив з тобою, тепер безроздільно належить їй?

      – Ну, так, ага, – кивнув я. – Ми з ним уже давно дружимо. Але я… СКАЧАТЬ