Проект «Україна». Австрійська Галичина. Отсутствует

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ органів судової та адміністративної влади, виконання конституційних законів, законодавства щодо взаємовідносин між окремими провінціями, спільного законодавства з краями Угорської корони. Таким чином, повноваження крайових ландтагів значно урізувалися, а компетенційні преференції надавалися Державній раді, як представницькому органу усіх провінцій Цислейтанії[37].

      Конституційний закон про загальні права громадян держави від 21 грудня 1867 р. гарантував рівність усіх перед законом, особисту свободу, захист приватної власності та недоторканності житла, право громадян звертатися з петиціями, таємницю листування, свободу віросповідань та совісті, право на освіту та професію, свободу науки та її вчення. Ст. 19 забезпечувала національні права: «Усі народи держави є рівноправними, і кожен народ має невід’ємне право на збереження та розвиток своєї національності та мови. Держава визнає рівноправність усіх крайових мов у шкільництві, управлінні та громадянському житті. У провінціях, де проживають багато народів, державні освітні заклади організовуються так, щоб забезпечити кожному з цих народів необхідні засоби для навчання рідною мовою без застосування примусу для вивчення другої крайової мови для кожного з цих народів»[38]. Зміст цієї статті суперечив крайовому закону про мову викладання у народних та середніх школах Галичини від 22 червня 1867 р., що у подальшому створило підстави для його перманентного оскарження українцями. Крім цього, організація народного та середнього шкільництва згідно конституційного закону про державне представництво належала до компетенції Державної ради.

      На локальному рівні нове реформування органів політичної влади ініціював кабінет Карла фон Ауершперґа, який підготував закон про організацію органів державного управління у провінціях Цислейтанії від 19 травня 1868 р. та розпорядження міністра внутрішніх справ від 10 липня 1868 р., що разом 15 жовтня 1868 р. одержали санкцію імператора. Закон чітко визначав компетенційні повноваження крайового шефа, як очільника політичної влади в краї. Він оголошувався намісником імператора, представником австрійського уряду перед крайовим сеймом та органами місцевого самоврядування. На крайовому рівні до його компетенції входили усі справи, які перебували у віданні міністерств внутрішніх справ, віросповідань та освіти, крайової оборони та громадської безпеки, рільництва. Водночас його відношення до справ міністерств фінансів та торгівлі регулювалося окремими приписами.

      Наміснику підпорядковувалися усі політичні органи влади в краї – повітові староства[39], усі громади (навіть ті, що перебували на окремих статутах). Він відповідав за функціонування усієї системи політичної влади в краї. Усі чиновники реалізовували владу в краї від імені намісника, а намісник – від імені імператора. Намісників, крайових президентів, радників намісництва та урядових радників призначав імператор. Іменування СКАЧАТЬ