Проект «Україна». Австрійська Галичина. Отсутствует

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ що на крайовому рівні відновило централізацію управління та посилило управлінських функцій галицького намісника. За розпорядженням міністерства внутрішніх справ від 9 вересня 1871 р. був ліквідований окружний статус 7 «головних» староств. Усі повітові староства в краї передавались у безпосереднє підпорядкування намісника. Проте особливі повноваження для Краківського староства надалі зберігалися[52].

      Упродовж 1866–1873 рр. завершився процес формування системи політичних органів влади в Галичині, в ході якого полякам вдалось закріпили домінантне становище в краї шляхом полонізації усіх органів політичної влади та створення польської бюрократії. Це призвело до того, що у межах новоствореної локальної політичної системи українці перетворилися на дискриміновану національну спільноту, яка, внаслідок відсутності відповідних політико-правових механізмів та реалізації безпрецедетних виборчих технологій, не могла ефективно відстоювати своє право на адекватне національне представництво у Галицькому сеймі, повітових та громадських радах, а також реалізовувати свої культурні права у сфері вибору чи збереження мови громадського управління та організації національного шкільництва. На відміну від політичних та культурних прав, забезпечення соціально-економічних прав не гарантувалося державою, бо у політико-правовій системі взагалі був відсутній відповідний інститут.

      Таким чином, на другому етапі (1866–1873) Галицька автономія трансформувалася у національно-територіальну автономію політичного типу, яка створювалася для титульної національності краю – поляків. Це засвідчило, що українцям не вдалося переконати офіційний Відень в існуванні їхньої окремої «національно-історичної індивідуальності» у Східній Галичині, оскільки в етнокультурному пласті панувала багатоваріантність ідентичностей: т. зв. «русини польської нації» (gente Rutheni, natione Poloni), галицько-руська ідентичність (австрорусинство), русофільство та українофільство. Водночас галицькі поляки вміло спекулювали на цьому ґрунті, представляючи українців, як спільноту, що не має власної випрацьованої літературної мови та понятійно-термінологічного апарату, а також окремої національності. Етнічна окремішність української спільноти, на думку польського політикуму, була штучно вигаданою та базувалася лише на східному обряді, який поряд з юліанським календарем, «язичієм» та кирилицею, створював небезпечну передумову для її етнокультурної спорідненості з Московщиною. «Нерозвинутість» української мови стала приводом до обмеження її вжитку у навчальному процесі середніх шкіл та Львівського університету.

      Третій етап (1873–1905) розвитку політичних органів влади у Галичині пов’язують із запровадженням прямих парламентських виборів та демократизацією виборчого права. За новим виборчим порядком до Державної ради від 2 квітня 1873 р. також реалізовувався уже згаданий цензово-куріальний модус голосування, проте знижувався віковий ценз до 24 років, запроваджувалось «письмове» голосування бюлетенями[53]. При цьому мандатна квота для Галичини збільшилася: у 1861 СКАЧАТЬ