Данило Галицький. Тарас Орлик

Чтение книги онлайн.

      На знак згоди Никодим нахилив голову.

      – Іванку, Лушко! – надривалася Тетеря. – Куди ви поділися? Час іти!

      – Щось не чув я, аби новгородці щедрістю славилися, – сказав із сумнівом у голосі Гордій.

      – Зате хитрощів їм не позичати, – усміхнувся Никодим. – Мстислав свою дочку Анну за Данила віддав. Поріднилися і заодно союз уклали. Відтоді Данило і княжить у Галичі. І скажу тобі по честі, іншого такого мудрого і справедливого правителя немає на Русі й не було. Суд вершить як Соломон.

      – Хто-хто?

      – Іванку! Лушко! От бісові діти!

      Не витримавши, Тетеря попрямувала в той бік, де сховалася молодь.

      – Привели до нього одного разу двох матерів, які немовля поділити не могли, – заговорив Никодим, не уточнюючи, Данила він має на увазі чи Соломона. – Одна каже: «Моє дитя», – друга: «Моє». Кричать, сваряться, одна одну звинувачують. Тоді велить він немовля розрубати надвоє і віддати сварливим жінкам, кожній по половинці.

      – Та ти що? – жахнувся Гордій. – Це ж навіть уявити страшно. І як язик повернувся наказати таке?

      – Ти почекай, ти дослухай спершу… Ось одна кричить: «Правильно, нехай рубають, щоб нікому не дісталося!» А друга каже: «Ні, віддайте їй, вона мати». І в сльози. А він з трону на неї показує: «Ось справжня мати, вона на дитину свою зглянулася. Другу ж женіть геть і побийте її камінням, гадюку потайну, щоб не кортіло їй на чуже зазіхати».

      – Ох і голова! – захопився Гордій. – Я б довіку до такого не додумався.

      – Ідуть, – сказав Никодим.

      – Що?

      – Ідуть, кажу.

      Простеживши за його поглядом, Гордій побачив Іванка й Лушку, що з’явилися зовсім не з того боку, куди вирушила шукати їх Тетеря. Тримаючись за руки і пригинаючись під зеленим верболозом, вони пройшли берегом, піднялися по схилу і зупинилися навпроти чоловіків. Переглянулися. Дружно вклонилися до пояса і знову випросталися, усміхнено поглядаючи одне на одного.

      Гордій і Никодим теж переглянулися – ошелешено.

      – Ми попрощатися прийшли, – сказав Іванко. – Далі вдвох підемо. Тільки я і вона.

      – Хіба вам з нами погано? – запитала розпашіла й захекана Тетеря, що бігом повернулася на стоянку.

      – З вами добре, тітко, але удвох краще, – відповів Іванко, глянувши на похнюплену Лушку.

      – І хто ж так вирішив? – поцікавився суворо Гордій.

      – Удвох домовилися.

      – Як же ти міг із нею домовитися, коли вона німа як риба?

      – Вона не німа, – сказав Іванко, не зводячи очей з Лушки. – Зі мною говорить. Тільки пошепки.

      Лушка, далі дивлячись у землю, кивнула. Щоки в неї були малинові й такі гарячі, що волосинки, які вибилися, тремтіли, як біля вогню.

      – Ти не будеш кривдити її? – слізливо попросила Тетеря, яка встигла тричі перехрестити молодих.

      – Нібито я не знаю, – відмахнувся СКАЧАТЬ