Данило Галицький. Тарас Орлик

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Саме так. Щоб ворога здолати, його зрозуміти треба. Ось мисливці на ведмедя йдуть. Вони мусять точно знати його натуру звірячу, щоб вистежити, виманити та на рогатини підняти.

      – А чи захоче слухати тебе князь? – засумнівалася Тетеря, що вмостилася поруч. – Ти, вибач за правду, на обшарпанця більше схожий, ніж на вчену людину. Такого за версту не підпустять до хоромів княжих.

      – Данило – володар не пихатий, не рівня іншим, – відповідав Никодим, не образившись. – Чув я, що не цурається він простого люду. Трапляється, навмисне володіння без почту об’їжджає, щоб із народом поспілкуватися. Може, і мене не прожене.

      – Що ще про нього говорять? – зацікавився Гордій.

      – Один мій товариш – земля йому пером – якось літопис земель галицьких начисто переписував. Він мені про Данила й розповів.

      – Що розповів? – засóвалася Тетеря.

      – Батька його, Романа Мстиславича, Великим прозвали за розум його, силу й відвагу. Його правити Галичем народ закликав, а колишнього, Володимира, прогнали. Як почав Роман правити, так одразу з’єднав Галичину з Волинню. Однак схибив.

      – Як? – запитав Гордій.

      – А так, що брата на стіл Волинський посадив, – пояснив Никодим. – Той, підлий, перед ним ворота й зачинив, а угорського короля Белу нацькував Галич забрати. І став Роман наш начебто безпритульний.

      – Як ми, – докинула Тетеря і, побачивши кулак, показаний Гордієм, затулила рота долонею.

      – Його тесть виручив, Рюрик Київський, – вів далі Никодим. – Земель йому виділив, грошей дав, військом допоміг. Облаштувався Роман, половців побив, із поляками здружився, став силу набирати. Угри злякалися, на мирову пішли, Галич повернули, а там брат-гадюка помер, так що Волинь теж Романові дісталася. І вийшло нове князівство, Галицько-Волинське, найбільше і найбагатше на Русі. Роману на тому заспокоїтися б, а він вирушив у Люблін воювати. Там і згинув. І залишилося в нього два спадкоємці…

      – Як по писаному говорить, – схвалив Гордій, звертаючись до Тетері.

      Але, замість того щоб розділити його захоплення, вона сплеснула руками:

      – Ой, лишенько! Ми ж про корову за розмовами геть забули. Тож нам і тельбуха завалящого не дістанеться!

      Чоловіки, перейнявшись її хвилюванням, теж схопилися з трави і, поступово переходячи з кроку на біг, потрюхали в бік дороги. Однак поспішали вони даремно. Від корови залишилася сама пляма крові на узбіччі, що не встигла всмоктатися в землю. Ні шкури, ні хвоста, ні хоча б копит.

      – На підводі відвезли, – визначив Гордій, показуючи на слід колеса, що прокотилося червоною калюжею. – Не стали тут обробляти.

      Усі троє розчаровано дивилися в далечінь. Там угадувалися піші фігури, але возу давно і сліду не було.

      – Поїли свіжинки, – пробурмотів Никодим з образою людини, якій щось пообіцяли, а потім обдурили.

      – Ой, лишенько! – знову вигукнула Тетеря. – Ми ж добро своє СКАЧАТЬ