Римські цифри. Михайло Блехман

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Сказав собі – буду, значить все одно буду. Та й хіба лише собі сказав?

      Не добрав одного балу через якусь там незрозуміло й кому потрібну хімію, півроку провчився вільним слухачем. Звичайно, якби не Михайло Петрович Драгончук, проректор медінституту, його б навіть вільним слухачем до навчання не допустили б. З іншого ж боку, якби Самуїл сам не старався, то і допускати було б нікого, або допуск той не мав би ніякого сенсу.

      Ночами тоді спав на столі викладачів, віддавлюючи боки, що загострилися під час війни («прохудилися» – казала Клара). Мився крижаною водою в туалеті рано-вранці, поки не прийшли не те, що студенти і викладачі, але й прибиральниці.

      Через півроку, коли якогось-то «маминого синка» чи «мамину доню» – це таким-от передбачалося лікувати людей?! – відчислили за «хвости», його перевели у нормальні студенти.

      І ось тепер він – лікар. А попереду – бозна скільки всього й чого! Навіть до закінчення комсомольського віку ще – цілий безкінечний рік.

      Власне кажучи, лікарем він уже був, коли вони з Грицьком форсували Луганку, а може, й раніше. І ніякі ворони та «матусині дітки» завадити йому не могли.

      Те, що не зупинило його, зупиняло багатьох інших – мабуть, тому, що не так жагучо хотіли. Або, за великим рахунком, не хотіли зовсім. Буває, чогось-то страшенно, нестерпно хочеться, але минає час – і, коли замислюєшся: невже цього і насправді хотілося? – то виявляється, що зовсім навіть і не хотілося, а так… намарилося просто те хотіння. Це, якщо не вийшло, не досяг того, чого начебто хотів. А якщо вдалося, тоді думаєш: «Так, хотілося! Але хіба ж цього? Хіба отакого мені могло хотітися?!»

      У Самуїла ж сумнівів не було – ні раніше, ні тим більш зараз, коли він не тільки хотів лікувати усіх навкруги – тих, що сиділи біля віконець, і тих, що штовхалися в проходах «п’ятірок» та «аннушок», і тих, що чекали на зупинках, снували харківськими вулицями, юрмилися у харківських магазинах, – не тільки хотів лікувати їх усіх, а нині ще й знав, як вилікувати.

      А головне – ще важливіше за бажання та вміння допомогти, до того ж кому завгодно, навіть останньому паразитові та гадові, – головне, що в нього тепер були Клара та Михайлик. Без них бажання, мабуть, рано чи пізно, все ж таки згасло б, а вміння залишилося б інститутським, книжним, тобто нікчемним. Але вони, наперекір усім воронам – довоєнним, воєнним, післявоєнним і всяким-всіляким, тепер у нього були. І значить, було і все інше, що без них не мало би сенсу.

      Коли Михайло Петрович вирішив зарахувати його вільним слухачем, Самуїл пообіцяв проректорові, що не підведе. Слова він дотримався (щоб Самуїл та не дотримався слова?) і став лікарем.

      IV

      Черга за газировкою посувалася, але, через спеку та спрагу, здавалася ще досить довгою…

      Михайло Петрович, помітивши в ній і Самуїла, розчулився, обійняв його і, чи то задоволено, чи то здивовано, сказав:

      – Слухай, Сеню, це мені здається чи ти таки набрав сальця? Щоправда, в розумних межах?

СКАЧАТЬ