Вероніка вирішує померти. Пауло Коельйо

Чтение книги онлайн.

      Минули три дні після інциденту з групою, яку Зедка назвала Братством. Вероніка шкодувала, що дала тоді ляпас, не тому, що боялася помсти з боку чоловіка, а тому, що така поведінка була для неї нехарактерною. Зрештою, так вона дійде висновку, що життя варте того, щоб жити, а це завдасть їй непотрібного страждання – адже так чи інак, а їй доведеться покинути цей світ.

      Єдиний для неї вихід – це усамітнитися від усього й від усіх, докласти зусиль, щоб бути такою, як і раніше, підкорятися всім вимогам і всім правилам Віллєте. Вона виконувала всю рутину, яку накидала пацієнтам психіатрична лікарня: прокидалася рано, пила вранішню каву, виходила на прогулянку в сад, обідала, сиділа в залі для відпочинку, вечеряла, дивилася телевізор і йшла спати.

      Перед сном завжди приходила санітарка з ліками. Усі інші жінки ковтали пігулки, а Вероніка була єдиною, кому робили укол. Вона ніколи не протестувала; лише запитала, чому їй дають стільки заспокійливих, адже вона не має проблем зі спанням. Їй пояснили, що то не снодійний укол, а ліки від серця.

      Й ось так, підкоряючись рутині, дні в притулку минали, всі однакові. Однакові дні минали швидше: ще два або три дні, і їй не треба буде розчісуватися й чистити зуби. Вероніка помітила, що її серце стає дедалі слабкішим. Вона задихалася, відчувала біль у грудях, втрачала апетит і відчувала отупіння, коли робила якесь зусилля.

      Після інциденту з Братством вона не раз думала: «Якби в мене був вибір, якби я раніше зрозуміла, що дні мої будуть однаковими, бо такими я хотіла їх мати, тоді, можливо…»

      Але відповідь завжди була однакова: «Ніякого можливо, бо вибору в тебе не було». І до неї повертався внутрішній спокій – адже все визначено.

      Вона поновила стосунки (не дружбу, бо дружба вимагає тривалого спілкування, а це було неможливо) із Зедкою. Вони грали в карти – це допомагає збувати час, – а іноді мовчки прогулювалися в саду.