Кобзар. Вперше зі щоденником автора. Тарас Шевченко
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Кобзар. Вперше зі щоденником автора - Тарас Шевченко страница 52

СКАЧАТЬ Богун, де та зима?

      Інгул щозиму замерзає —

      Богун не встане загатить

      Шляхетським трупом. Лях гуляє!

      Нема Богдана червонить

      І Жовті Води, й Рось зелену.

      Сумує Корсунь староденний:

      Нема журбу з ким поділить.

      І Альта плаче: „Тяжко жити!

      Я сохну, сохну… Де Тарас?

      Нема, не чуть… не в батька діти!“

      Не плачте, братія: за нас

      І душі праведних, і сила

      Архістратига Михаїла.

      Не за горами кари час.

      Молітесь, братія!»

      Молились,

      Молились щиро козаки,

      Як діти, щиро; не журились,

      Гадáли теє… а зробилось —

      Над козаками хусточки!

      Одно добро, одна слава —

      Біліє хустина.

      Та й ту знімуть…

      А диякон:

      «Нехай ворог гине!

      Беріть ножі! Освятили».

      Ударили в дзвони,

      Реве гаєм: «Освятили!»

      Аж серце холоне!

      Освятили, освятили!

      Гине шляхта, гине!

      Розібрали, заблищали

      По всій Україні.

      Треті півні

      Ще день Украйну катували

      Ляхи скажені; ще один,

      Один останній сумували

      І Україна, і Чигрин.

      І той минув – день Маковія,

      Велике свято в Україні.

      Минув – і лях, і жидовин

      Горілки, крові упивались,

      Кляли схизмата, розпинали,

      Кляли, що нічого вже взять.

      А гайдамаки мовчки ждали,

      Поки поганці ляжуть спать.

      Лягли, і в голови не клали,

      Що вже їм завтра не вставать.

      Ляхи заснули, а Іуди

      Ще лічать гроші уночі,

      Без світла лічать бариші,

      Щоб не побачили, бач, люде.

      І ті на золото лягли

      І сном нечистим задрімали.

      Дрімають… навіки бодай задрімали!

      А тим часом місяць пливе оглядать

      І небо, і зорі, і землю, і море

      Та глянуть на люде, що вони мотóрять,

      Щоб Богові вранці про те розказать.

      Світить білолиций на всю Україну,

      Світить… а чи бачить мою сиротину,

      Оксану з Вільшани, мою сироту?

      Де її мордують, де вона воркує?

      Чи знає Ярема? Чи знає, чи чує?

      Побачимо потім, а тепер не ту,

      Не ту заспіваю, іншої заграю;

      Лихо – не дівчата – буде танцювать.

      Недолю співаю козацького краю:

      Слухайте ж, щоб дітям потім розказать,

      Щоб і діти знали, внукам розказали,

      Як козаки шляхту тяжко покарали

      За те, що не вміла в добрі панувать.

      Гомоніла Україна,

      Довго гомоніла,

      Довго, довго кров степами

      Текла-червоніла.

      Текла, текла та й висохла.

      Степи зеленіють;

      Діди лежать, а над ними

      Могили синіють.

      Та що з того, що високі?

      Ніхто їх не знає,

      Ніхто щиро не заплаче,

      Ніхто не згадає.

      Тілько вітер тихесенько

      Повіє над ними,

      Тілько роси ранесенько

      Сльозами СКАЧАТЬ