Повія. Панас Мирний

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ другий день почалася збірка з самого ранку. Перші прийшли близькі сусіди – підганяти хазяїнів до церкви.

      – Пора до божого дому! – гукали, заглядаючи в хату.

      – Ще поспіємо. Заходьте! Заходьте! – запрохував Загнибіда.

      Поки збирались-наряджались, починалась розмова. Розказували, як хто стрівав свято, як провів перший день, що чутно по городу. Жінки тим часом обдивлялися запаси, дивувались хлібові святому, що він у Олени Іванівни завжди і пухкий і високий; розпитувалися – у кого брали борошно, як учиняли, чим завдавали… Звісні празникові речі!

      Аж ось і хазяїни зібралися. Загнибіда нарядився у новий сукняний убір, надів сорочку з манжетами, пов’язав шию шовковим платком, чоботи до вакси, на рипу – пан паном! Олена Іванівна одяглась у блакитне шерстяне плаття, покрила плечі тонким кашеміровим платком, вив’язала голову шовковою хусткою; у вухах сережки блищать, на руках – золоті персні…

      – Готові?

      – Готові.

      І хазяїни, і гості разом пішли до церкви.

      Недавно пішли, та швидко й вертаються: у такі дні незабарна служба… Перші хазяїни уступили у двір, а за ними – й чужі. Чоловіки, жінки, молоді й старі; як бочки товсті, як шила тонкі; низькі – трохи не при землі; високі, як дуби гінкі… А убори-наряди? Червоні плаття, зелені куцини, рябі спідниці, жовті шушони, блискучі ластикові балахони, чорні сукняні каптани – аж у вічі б’є! І все те суне у двір, у хату; вітається, зачинає розмову. По слову: десять душ – десять слів… а то стільки народу?.. Гомін піднявся у хатах, наче у жидівській школі, стовпом стоїть і невгаває, наче вода клекоче у лотоках…

      А ще не всі; то той, дивись, надійде, то другий. У хатах уже й просунутися нікуди; кімната й світлиця повним повні: одні начіплялися на стульцях, на кроватях; другі товпляться, шукаючи місця. Всі позирають на столи, де рядком настановлені пляшки грають проти сонця своїми цвітними настойками; перед пляшками на здоровенному підносі чорніє печена гуска, стоїть піджарене порося, держачи у зубах шматок хріну; невеличке ягнятко, зігнувшись у каблучку, виставило своє гостреньке рильце з рідкими зубами; там лежить вутка, задравши ноги вгору; там біліє товсте молоде сало, жовтіє масло, червоніють крашанки; а над цим усім в кінці столу, наче сторожі, стоять високі паски з білими головами, присипані цвітним горошком… Все так і бере очі на себе; все дратує смак! Недарма всяке, глянувши на те, тільки спльовує.

      – Кого ми ще ждемо? – спитався високий огрядний чоловік з веселими карими очима, червоним лицем, чорним вусом, підходячи до товстого крамаря, що сидів у кутку, потом обливаючись. – Чи так – походимо, подивимося на оці запаси та й додому порозходимося? – вимовив він далі, скрутнувши свого чорного вуса.

      – Петро Лукич! Петро Лукич! – гукнув на Загнибіду крамар.

      – А що?

      – Пора, братику. Животи підвело, – мовив він, скривившись, мов і справді живіт у його заболів.

      – Та… Рубець з Книшем обіцяли зайти, – сказав, чухаючи потилицю, Загнибіда.

      – А по-моєму: СКАЧАТЬ