Повія. Панас Мирний

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ бути тепер коло неї, коло своєї нені старої… Що ж дасть вона? Що є у неї?..

      Життя уперше поверталося до неї своїм суворим боком; вона уперше почула на собі його важке ярмо… «Ні, немає щастя й талану бідним на сьому світі і не буде ніколи!» – рішила вона.

      – Христе! ти б потушила світло; нащо воно дурно буде горіти? – сказала їй з другої хати Олена. – Сьогодні вже нічого не будемо розпочинати.

      Христя потушила… Що ж їй тепер робити? Лягати? Вона б лягла, спочила. Де ж те місце, що їй прийдеться спати? Тут нічого не розбереш.

      Вона приткнулася головою на столі на кулаці. Слава Богу, рука її заніміла; тільки щось під серцем пече, за печінку тягне… Ба, вона сьогодні не обідала! Вийшла з дому рано, прийшла сюди пізно. Її ніхто не питав, чи їла вона; вона нікому не казала. Та їй і їсти не хотілося. І тепер їй не то що хочеться – нудить тільки…

      У кімнаті почалася розмова.

      – Коли ж ти думаєш паски пекти? – питався Загнибіда.

      – З завтрього почну, – одказала Олена. – Я не знаю, чи багато його напікати?

      – Щоб стало, – одказав він.

      – Ти все кажеш так: щоб стало. А скільки його треба? І торік, і позаторік пекла рівно. Позаторік же – ще й зосталося, а торік – як накликав гостей, то все в один раз поїли.

      – Ну, от і вгадуй так… Щоб стало та й годі!

      Розмова затихла. Через кілька хвилин вона знову почалася.

      – Ти от журишся пасками, – почав Загнибіда, – а мене друге журить. Он на одній чехоні рублів двісті убитку буде. Підсів мене сей рік Колісник! «Купи, – каже, – пополам візьмемо». Я й купив; а він, біс його батькові, від своєї половини і одкинувся. Тепер і підкидайся! Прийдеться у рів вивернути, та коли б ще і поліція не накрила. Сьогодні базарний проходив. «Петро Лукич! Петро Лукич! – гукає. – Що це з вашої лавки важким духом несе?» – «То, – кажу йому, усміхаючись, – через те, що ви ніколи у неї не зайдете». – «Ну-ну, – одказує, – не шуткуйте!.. Одберіть, лишень, з десяток доброї щуки, я десятника зашлю».

      – Що ж, ти й одібрав?

      – Авжеж. Ще й то добре!.. Коли б зайшов у лавку та розворушив ту гнилятину!.. Я вже й не знаю, як її оте мужиччя їсть. Ну, стерво ж стервом!.. Сьогодні заходе один: «Щось вона, – каже, – трохи припахає». – «То, – одказую, – почула одлигу, а риба – золото…» Витягаю спідсподу, щоб показати, а вона так і розпадається… Нічого – бере… От коли б Лошаков на завод узяв – гаразд би було. На днях забігав: «Бочку треба». – «Не зовсім, – кажу, – гарна». – «Та кат її бери! у мене робочі, – поїдять!..» Так от третій день сьогодні, а щось не шле. Коли б узяв бочку – перевіз би! Сими днями сподіваюся бочку розпродати; а там коли з півбочки й пропаде – невелика утрата… Де наше не пропадає!

      – А ти знаєш, що треба Христі шити одежу, – увернула Олена.

      – Підожде! – одрізав Загнибіда. – Ми її більше ждали… Хто тепер, сими днями, буде шити? Самій же – ніколи буде. Після празника хай. Ще побачимо, яка з неї робітниця буде.

СКАЧАТЬ