Горить свiча. Володимир Малик

Чтение книги онлайн.

      Поки батько порав коня, а мати з Ганночкою готували вечерю, Добриня сидів з братами біля столу.

      Василь, рудуватий, з краплинками ластовиння на носі, сидів навпроти, червонів, пітнів і винувато бликав на старшого брата, мабуть, натужно думаючи, як сповістити йому, що його колишня наречена стала жоною середульшого з братів. Він не знав, що Добриня вже розмовляв з Миланою і все йому відомо, і мучився від думки – що йому сказати?

      Розуміючи, що Василеві зараз нелегко, Добриня, хоч і сам почувався незручно, прийшов йому на допомогу.

      – Гарний у тебе синок, Василю, – сказав він. – Дякую, що Добринею назвав…

      – Ти бачив Милану? – Василь підняв очі і ще сильніше почервонів.

      – Бачив. На озері, біля ополонки…

      – Ну, й що?..

      – Я радий, що ви побралися.

      – Справді? А я думав… – Василь запнувся. – Що ти…

      Добриня знову виручив його.

      – А мені… Мені не судилося… Не всі тії та вінчаються, що любляться та кохаються, брате.

      – І ти не маєш жалю на мене? І на Милану?

      – Я вам бажаю щастя!

      Василь полегшено зітхнув, очі його заясніли. Видно було, що з його душі спав тягар.

      – Дякую, брате. У тебе добре серце.

      Щоб змінити цю нелегку для обох розмову, Добриня перевів погляд на молодичку, що годувала малого кашею. Підморгнув Іванкові:

      – А це твоя?

      – Моя, – відповів юний, ще безвусий Іванко. – Агафія… А по-простому – Гапка, або Гафійка.

      – Із якого роду?

      – Із роду Лебедичів, Корнія Лебедича дочка…

      – Гарна молодиця… А наслідника як назвали?

      – Теж Добриком… Добринею… – Чорнявий Іванко усміхнувся широко, приязно і своїм ясним поглядом приголубив жону і сина.

      Добриня крякнув, здивовано розвів руками.

      – І цього в мою честь?

      – І цього на згадку про тебе, брате.

      – Мабуть, довго житиму, коли ви всі мене так любите.

      – Живи, брате, всім на радість, – відповів Іванко.

      В хату зайшла Милана з Добриком. Поставила біля порога цеберце з білизною, роздяглася сама, розкутала Добрика – і той відразу побіг до двоюрідного братика. Милана була бліда, дивилася сторожко, напружено, ніби виважувала, що тут трапилося без неї і як їй триматися на людях. Тепер, коли вона роздяглася і залишилася у полотняній вишитій сорочці і сукняній плахті, Добриня побачив колишню свою наречену, молоду і гарну, ніби і не минуло тих проклятих п’ять років, що розлучили їх. Туга русява коса золотисто-срібною короною обрамляла її голову, а сама вона була струнка і гнучка, як молода очеретина.

      Добриня відчув, як знову заскніло-заскімлило серце, а в душі почала підніматися важка хвиля жалю. Розум казав: «Змирися! Що втратив, того не повернеш!» А серце кричало-волало: «Не СКАЧАТЬ