Горить свiча. Володимир Малик
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Горить свiча - Володимир Малик страница 30

Название: Горить свiча

Автор: Володимир Малик

Издательство: Фолио

Жанр: Историческая литература

Серия:

isbn: 978-966-03-5891

isbn:

СКАЧАТЬ поцілував племінника в бліду щічку, опустив на лід і підійшов до Милани.

      – Як дома? Усі живі-здорові?

      – Слава Богу, усі живі й здорові.

      – Я так боявся, що мунгали і до Калинового Кута дійшли і всіх тут перебили…

      – Бог милував: до нас не дійшли.

      – Це велике щастя! Ходімо ж тоді швидше додому! Хочу всіх бачити!

      – Іди сам. А я доперу – і незабаром теж прийду.

      Милана дивилася на нього якось винувато, благально, і Добриня зрозумів, що їй не хотілося повертатися додому разом з ним.

      – Гаразд. Мабуть, справді буде краще, коли я сам заявлюся, але скажу, що бачив тебе на озері і розмовляв з тобою.

      Він скочив у сідло і торкнув коня ногами.

      4

      Калиновий Кут дрімав серед білих снігів тихо і мирно. Над приземкуватими хатинами звивалися в небо сизі дими – то господині топили печі, варили вечерю.

      Низьке зимове сонце, що заходило за ліс, забарвлювало все довкола в синьо-червонясті кольори, а морозний вітерець, що подував зі сходу, з Києва, доносив запах диму з коминів та смаженої цибулі з олією.

      Стомлений кінь ішов поволі, і Добриня не підганяв його, а, забувши враз про все, навіть про несподівану зустріч з Миланою, жадібним зором окидав знайомі з дитинства місця.

      Калиновий Кут лежав на низькому мисі, оточеному з трьох боків річками, а з четвертого – Рокитним озером. На південь від нього протікав спокійний ясноводий Ірпінь, що звивисто петляв по широкому лузі, прозваному Широким Берегом. З заходу його відділяла від Княжичів невеличка заболочена річечка Олешня, а з півночі – від лісу – глибока Рудка з багатьма джерелами та озерцями, де копали болотяну руду і витоплювали крицю. Понад берегом тих річок, а також над озерами стояли гіллясті кущі калини, що й дала назву селу.

      Ось і рідна хатина під очеретяною стріхою. Посеред двору – стара гілляста груша-дичка, на городі – батьківська кузня. Добриня ударив коня – швидше, швидше! На подвір’ї птахом злетів з нього, прочинив двері – і вступив до темних сіней, а там навпомацки, по пам’яті, знайшов двері – шарпнув на себе і вступив до низької напівтемної хатини.

      Все тут було таким, ніби вчора вийшов звідси. Праворуч – піч, у якій гоготав веселий вогонь, ліворуч, попід стіною, широка лава, в кутку – стіл, над ним, на покуті, дві потемнілі ікони, а за піччю – піл для спання. Під стелею, на вишмульганій до блиску ворині висить одяг.

      В хатині було гамірно, але, як тільки скрипнули двері, гомін стих, і всі враз повернулися до незнайомця у незвичному для села міському одязі.

      Його не впізнавали, і він стояв біля порога мовчки, не в силі вимовити жодного слова. До того ж після сонячного світла очі ніяк не хотіли призвичаїтися до жовтавої напівтемряви, що стояла в хатині.

      Тоді він зняв шапку і низько вклонився. І в ту ж мить від печі метнулася до нього мати, припала йому до грудей і голосно зойкнула таким рідним і таким далеким голосом:

      – Добрику! Добрику-у! Синочку мій!

      На її крик до нього кинулися СКАЧАТЬ