Жерміналь. Еміль Золя

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ замовк, а потім почав ремствувати, хоч, правда, досить тихо й обережно.

      – Чого це ми тут стовбичимо? Хіба можна так довго людей морозити?

      Штейгер Рішомм у шкіряній шапці, з начепленою на неї лампочкою, почув його скаргу – він спускався також у шахту.

      – Бережись! Стіни вуха мають, – пошепки перестеріг він Мае (він був сам із старих шахтарів і хоч підвищився на чині, а проте лишився добрим товаришем). – Потерпи трохи. Всіх відразу вирядити не можна. Диви! Ось уже й до нас дійшло. Гайда! Мостися вже з своїми.

      І справді, оббита залізом кліть з дротяними ґратами з боків уже чекала на них. Мае, Захарі, Левак та Катріна розташувалися в нижній вагонетці; там було місця для п’ятьох, і Етьєн увійшов за ними; але як чоловіки поставали на кращі місця, то йому довелося примоститися щільно-щільно біля дівчини, і лікоть її болюче впився йому в живіт. Лампочка йому заважала, він не знав, куди її подіти; йому порадили причепити її до ґудзика на куртці; він того не почув і безпорадно не випускав лампочки з руки. Під ним і над ним людей напихали в кліті, заганяючи, мов худобу. Чому так довго не рушають? Що там знову сталося? Етьєнові здавалось, що він чекає без кінця-краю.

      Нарешті кліть здригнулась, і все зникло. Етьєнові потемніло в очах, а з того, як почув він, що летить кудись сторчака, занудило. Це тривало лише кілька секунд, поки кліть спускалася повз обидва освітлені поверхи приймальної зали і цямрини йшли обертом у нього перед очима. Але коли кліть пірнула в чорну безодню, він наче зомлів і перестав добре відчувати, де він і що з ним.

      – От ми вже й рушили, – спокійно сказав Мае.

      Всі почували себе гаразд, а Етьєн збентежено питав себе: спускається він чи підноситься вгору? Іноді, коли кліть летіла сторчма, не торкаючись бічних брусів, здавалося, що вона завмерла на одному місці, а коли випадково здригалась або підскакувала, його охоплював холодний жах, що ось-ось зараз станеться катастрофа.

      Крізь залізну решітку, що до неї Етьєн притулився лицем, він не міг гаразд розгледіти стіни в шахтовому колодязі. Тьмяне полум’я лампочок ледве-ледве освітлювало людські тіла, що збилися докупи у нижній кліті, і тільки відкрита лампочка штейгера, що примостився в сусідній вагонетці, сяяла, мов маяк.

      – У цьому місці діаметр колодязя чотири метри, – навчав Етьєна Мае. – Обшивку треба було б полагодити – вода просочується з усіх шпарок… Е!.. Ми якраз проїздимо, – чуєте?

      Етьєн саме почав дивуватися: десь близько ніби падав дощ. Допіру кілька важких крапель скотилося на дах кліті, як перед зливою; вода капотіла, дзюрчала, починався справжній потоп. Мабуть, у даху кліті була дірка, бо нараз цівка води потекла по його спині, і він аж затремтів з холоду. Холод пронизував до кісток; вони спускалися в якусь чорну, вогку безодню; нараз перед очима в них блискавицею промайнула освітлена печера, в якій рухалися людські постаті, і за мить вони вже знову летіли стрімголов у темну безвість.

      – Це перший поверх, – пояснював СКАЧАТЬ