Жерміналь. Еміль Золя

Чтение книги онлайн.

      Шахта глитала так людей аж тридцять хвилин.

      Вона роззявляла свою хтиву пащеку то пожадливіше, то повільніше; це залежало від того, на яку глибину відряджали живий вантаж, але вона поглинала його без упину, – голодна, несита, а все не могла набити велетенського свого черева, що, здається, цілий народ здолало б перетравити. Робітники плавом пливли в глибоку шахту, кліті так само хижо й нечутно виринали з чорної безодні, а темрява була така сама густа та глибока.

      Етьєнові знов, як і тоді, на відвалі, засмоктало під серцем. Нащо змагатися? Цей головний штейгер відмовить йому так само, як і інші… І нараз якийсь невиразний жах обняв його, і він хутко подався геть. Зупинився він тільки перед будівлею, де містилися парові котли. Крізь широко розкриті двері видно було сім котлів з двома топками. Серед білої густої пари, що з свистом і шипінням рвалася геть, порався біля печі кочегар; піч пашіла так, що аж на порозі було гаряче стояти. Радий, що зможе трохи перегрітися, Етьєн хотів підійти ближче, але саме на цю хвилину йому заступив дорогу новий гурт вуглекопів, що простували до шахти. Це були Мае та Леваки. Попереду всіх ішла Катріна; у своєму шахтарському вбранні вона дуже скидалася на гарненького хлопчика; личко її було таке привітне, що Етьєна штовхнуло щось спробувати востаннє.

      – Скажіть-но, товаришу, чи немає тут у вас якої роботи?

      Вона здивовано глянула на нього, трохи налякана цим раптовим вигуком з пітьми. Мае, що йшов позаду, почув запитання і відповів сам:

      – Ніякої роботи немає, нікого не треба.

      Його зацікавив цей бідолашний безпритульний робітник, що вештався без роботи битими шляхами, і, відходячи, він промовив до своїх:

      – От бачите! Кожного може таке спіткати. Не треба нарікати, поки ще робота є… Не всяк її має…

      Гурт вуглекопів попростував далі й увійшов до барака – великого, недбало обштукатуреного приміщення. Уздовж його стін тяглися в ряд замкнені шафки. Посередині стояла залізна груба без дверцят; вона так пашіла і була так щільно набита розпаленим біложаристим вугіллям, що жарини розколювалися і випадали на земляну долівку. Тільки криваві відблиски полум’я в грубі освітлювали барак; вони танцювали по замащених стінах шаф і сягали аж попід почорнілу, закурену стелю.

      Назустріч родині Мае з жаркого барака почувся вибух веселого реготу. Спиною до печі стояло зо три десятки робітників і з насолодою гріли плечі проти вогню. Шахтарі завжди заходили сюди набрати в своє заклякле тіло тепла й понести його з собою у вогкі підземні коридори. Але нині вранці в бараці було веселіше, ніж звичайно; робітники жартували з Мукетти, добродушної, дебелої вісімнадцятилітньої відкатниці з пишними грудьми та величезним задом, що розпирали їй куртку й штани. Вона жила в Рекійярі з своїм батьком, старим конюхом Муком, та братом Муке – відкатником; але вони працювали в різні зміни, тому Мукетта спускалася до копальні сама. Завжди – літом у пашні, зимою десь попід СКАЧАТЬ