Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ не міг, яка непереборна сила не пускає його тікати далі.

      Не Подолянка ж?!

      Він спинився, бо в голові все паленіло, мов у пеклі.

      Потім сказав:

      – Там лишився ж той… Пилип отой!

      – Та й що?

      – Треба й мені… – І засвітились його соколині очі.

      А якусь мить постоявши, Михайлик раптом завернув назад, до Соборного майдану, бо ж був з тих добрих хлопців, несміливих і лагідних, що про них кажуть так: телят боїться, а воли краде, – бо дитяча, мовляв, натура.

      Його, як добрий кінь, несло назад кохання, бо ж хлопець іще того й не розумів, що всяке життя є наслідок солодкої любові, а всяка любов є початком гіркого життя, – і хоч життя гірке те (від кохання) зараз починалося, йому здалося, буцім зразу ж ясен і прекрасен став білий світ…

      Хлопчина квапився бодай на хвильку побачити свою кохану ще раз, аж під собою землі не чув, аж наче так осліп, нещасний, від тої отрути кохання, що й рівчака не вздрів і так заорав туди носом, аж кров пішла, аж загули джмелі в голові, все йому перед очима коливалось, бо здалось йому, що в той рівчак летів аж надто довго, і вже на дальшому шляху назад, до покоїв єпископа, те почуття польоту ні на мить не облишало його, бо ж у голові макітрилось, і вся земля наче тікала в небо.

      Матінка, мало не ввалившися з ним у той рівчак, не випускала знов його руки і ледве встигала за ним, хоч це було й нелегко, бо почуття польоту, яке в нім народилось – при першому погляді на панну Ярину, а не при падінні в рівчак, – це почуття постійного польоту і падіння тягло його назад, до тої панни.

      І матінка відчула все це вмить.

      17

      Отямилась вона аж тільки в пишних покоях вітця Мелхиседека, куди Михайлик утелющився, як чорт у вершу, сам од себе такої сміливості й не сподівавшись.

      Удвох вони, – сусіль – до хати! – ввійшли сливе ніким не вбачені, та й стали собі в кутку – вельми пошарпані тим боєм, що спостиг їх серед степу, в мальовничому лахмітті, засмажені козацьким сонцем, заморені тяжким безпритульним життям.

      А рада ще тривала, і Михайлик уважно слухав, хоч Ярина Подолянка була ще тут, і хлопець, нею ще не помічений, не зводив з панни пекучого погляду, і вперта складка, що з'явилась нині біля нижньої губи, ставала все помітніша й різкіша.

      Рада ще тривала, але мова йшла вже про якісь інші справи, теж породжені шалом війни.

      – В душі народу – темна ніч! – волав до громади Пампушка. – А там, на базарі, сам бачив, вистави вшкварюють якісь приблуди, мандрівні лицедії, приведені аж із Києва. А привів їх сюди Тиміш Юренко, прозваний у народі Прудивусом, синок вельмишановного цехмайстра гончарів…

      Саливон Глек-Юренко почервонів, бо ж сина-лицедія мав за ганьбу, за встид і не терпів, коли при ньому називали Тимошеве ім'я.

      А пан Пампушка, бачивши, як Саливона Глека кинуло в жар, з приємністю провадив далі:

      – Я був спробував, панове товариство, теє неподобство на базарі припинити, бо жарти в час війни…

      – Та й що ж?

      – Мене сірома ледве не побила…

      – Шкода, СКАЧАТЬ