Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ пожаліли б! – стиха просурмив сотник Хівря.

      – Яких дітей? – спитав єпископ.

      – Чиїх? – хрипким басом спитав і старий гончар Саливон.

      – Наших дітей, – відповів сотник Хівря. – Ми ж чотирьох найкращих хлопців одіслали з листами до Москви! Та й на Січ! Та й до Полтави! В Гадяч! До Чернігова! А де вони, ті хлопці? Де? Загинули? Ніхто ж не знає… Та й ті четверо? Чи дійшли до Москви?

      – Тому ми й ухвалили послати п'ятого, – кивнув гончар.

      – Дітей, бач, наших не жалієте!

      – Та в тебе ж їх ніколи й не було.

      – Хіба ж я – про своїх?

      – Ну, то й помовч! – І глухим та пригаслим голосом гончар заговорив: – Це ж мій син, а не твій, Микола мій з одним із тих листів подався до Москви… Мій син! – аж скрикнув старий. – А чи дійшов? Чи його схопили й десь катують? Чи в однокрилівців давно сконав на палі? Чи, може, десь в руках святої інквізиції? Не знаю! Та… коли треба буде, пошлю сьогодні й другого, Омелька, пошлю ще й мого третього, Тимоша, і сам піду, якщо звелить громада нести в Москву десятого, двадцятого листа, аби б тільки прийшла до нас підмога в нашій скруті.

      – Як і в ті рази, – сказав владика, – нести листа повинен найдостойніший… Добре поміркуймо!

      І вся рада, задумавшись, мовчала.

      – Потрібен хлопець дужий і сміливий.

      Аж раптом з-за вікна в непевній щирості почувсь жіночий голос:

      – Візьміть мого хлопчика…

      Це сказала Явдоха.

      І аж сама перелякалась своїх слів, несподіваних для неї самої.

      Вони з Михайликом удвох стояли, звично побравшись за руки, за крайнім вікном, слухали, що там говорять на раді.

      Переночувавши кілька ночей попідтинню, бо ж не мали ще в Мирославі ні роботи, ні притулку, пошарпані бойовиськом, яке спостигло їх кілька днів тому в степу, вони прийшли сюди, бо ж сунуло на Соборний майдан чи не все місто, і тепер, після необачного вигуку нені, коли всі обернулись до них, син і матінка, соромлячись свого бурлацького вигляду, мало не згоріли від загальної до себе уваги.

      Та робити було нічого, і матінка сказала знов:

      – Пошліть до Москви мого хлопчика.

      – Я сам скажу, мамо, я сам! – з досадою смикнув її за рукав, зашарівшись, спітнівши й спаленівши, бідолашний Михайлик. – Я сам…

      – А звідки ви взялись тут? – підозріло спитав у нені сотник Хівря, поглядаючи на них крізь вікно.

      – Із Стародупки, паночку, – чемно вклонилась Явдоха.

      – Хочеш сина послати на певну смерть?

      – Е-є, ні, – сказала матінка. – Він дійде. Живий!

      – Він хіба знає дорогу?

      – Та я ж сама піду з ним, пане.

      – А ти? Хіба ти знаєш дорогу до Москви?

      – Розпитаю.

      – А син письменний?

      – Ані гич!

      – А як же він балакатиме до самого царя?

      – Як ось я, пане, до вас.

      – Цар, бач, тільки по-вченому тямить.

      – Як же воно буде? – збентежено СКАЧАТЬ