Название: Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
Автор: Олександр Ільченко
Издательство: Фолио
Жанр: Историческая литература
Серия: Історія України в романах
isbn: 966-03-4848-7, 978-966-03-4848-6
isbn:
– Яких дітей? – спитав єпископ.
– Чиїх? – хрипким басом спитав і старий гончар Саливон.
– Наших дітей, – відповів сотник Хівря. – Ми ж чотирьох найкращих хлопців одіслали з листами до Москви! Та й на Січ! Та й до Полтави! В Гадяч! До Чернігова! А де вони, ті хлопці? Де? Загинули? Ніхто ж не знає… Та й ті четверо? Чи дійшли до Москви?
– Тому ми й ухвалили послати п'ятого, – кивнув гончар.
– Дітей, бач, наших не жалієте!
– Та в тебе ж їх ніколи й не було.
– Хіба ж я – про своїх?
– Ну, то й помовч! – І глухим та пригаслим голосом гончар заговорив: – Це ж мій син, а не твій, Микола мій з одним із тих листів подався до Москви… Мій син! – аж скрикнув старий. – А чи дійшов? Чи його схопили й десь катують? Чи в однокрилівців давно сконав на палі? Чи, може, десь в руках святої інквізиції? Не знаю! Та… коли треба буде, пошлю сьогодні й другого, Омелька, пошлю ще й мого третього, Тимоша, і сам піду, якщо звелить громада нести в Москву десятого, двадцятого листа, аби б тільки прийшла до нас підмога в нашій скруті.
– Як і в ті рази, – сказав владика, – нести листа повинен найдостойніший… Добре поміркуймо!
І вся рада, задумавшись, мовчала.
– Потрібен хлопець дужий і сміливий.
Аж раптом з-за вікна в непевній щирості почувсь жіночий голос:
– Візьміть мого хлопчика…
Це сказала Явдоха.
І аж сама перелякалась своїх слів, несподіваних для неї самої.
Вони з Михайликом удвох стояли, звично побравшись за руки, за крайнім вікном, слухали, що там говорять на раді.
Переночувавши кілька ночей попідтинню, бо ж не мали ще в Мирославі ні роботи, ні притулку, пошарпані бойовиськом, яке спостигло їх кілька днів тому в степу, вони прийшли сюди, бо ж сунуло на Соборний майдан чи не все місто, і тепер, після необачного вигуку нені, коли всі обернулись до них, син і матінка, соромлячись свого бурлацького вигляду, мало не згоріли від загальної до себе уваги.
Та робити було нічого, і матінка сказала знов:
– Пошліть до Москви мого хлопчика.
– Я сам скажу, мамо, я сам! – з досадою смикнув її за рукав, зашарівшись, спітнівши й спаленівши, бідолашний Михайлик. – Я сам…
– А звідки ви взялись тут? – підозріло спитав у нені сотник Хівря, поглядаючи на них крізь вікно.
– Із Стародупки, паночку, – чемно вклонилась Явдоха.
– Хочеш сина послати на певну смерть?
– Е-є, ні, – сказала матінка. – Він дійде. Живий!
– Він хіба знає дорогу?
– Та я ж сама піду з ним, пане.
– А ти? Хіба ти знаєш дорогу до Москви?
– Розпитаю.
– А син письменний?
– Ані гич!
– А як же він балакатиме до самого царя?
– Як ось я, пане, до вас.
– Цар, бач, тільки по-вченому тямить.
– Як же воно буде? – збентежено СКАЧАТЬ