Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко

Чтение книги онлайн.

      – Ви звеліли зловити й привести мене сюди, панотче. Але… я сам себе зловив. І осьдечки! Прийшов.

      – Чого?

      – Так то ж був я! – простодушно признався Михайлик.

      – Що саме «ти»? Де був? – удаючи, мовби не втне нічого, спитав архієрей.

      – Це ж він, цей голодранець, схопив у Подоляночки золотий келех! – вихопився Пампушка.

      – Еге ж, це я, – радо потвердив Михайлик.

      – Так, це ми схопили, – кивнула й матінка.

      Мелхиседек і на цей раз не зумів стримати мимовільну посмішку.

      Та й усі там посміхнулись приязно.

      Чому приязно?

      Хтозна…

      Може, цей простосердий хлопець, нікому й не знайомий тут, нагло привабив чимось батьківські серця суворих і щирих людей.

      Може, то матінка його, трішки чудна і кумедна, зворушливо-лагідна в своїм материнськім збентеженні й клопоті, може, то вона, прикипівши до хлопця, зворушила там кожного…

      Не знаю…

      Але всі посміхались.

      19

      Аж пан Пампушка раптом спитав у владики:

      – Накажете взяти?

      – Кого взяти?

      – Оцього молодого зухвальця.

      – Куди взяти?

      – До цюпи.

      – Навіщо ж мене брати? – спитав Михайлик. – Хочете мене проковтнути, пане Купо, навіть не спитавши, як звуть?

      – Звуть його Михайликом, – буркнув Пампушка-Стародупський. І додав: – Я завше знаю, кого як звуть. Я завше знаю, що роблю, кого беру, кого ковтаю: не жди дяки від приблудної псяки. А цей Михайлик…

      – Хто ти є такий? – спитав у парубка єпископ.

      – Поки ще ніхто, – сумовито відмовив хлопець.

      – Де ти живеш?

      – Поки ще ніде.

      – Чого ж ти бешкетуєш?

      Михайлик, торопіючи перед його преосвященством і знаючи свою вину, промовчав.

      – Навіщо ти схопив той келех?

      – Бо золотий! – швиденько виснував Пампушка.

      Михайлик ще дужче зніяковів, отетерів, спалахнув, розлютився.

      Але юнацьке збентеження знову взяло в нім верх, і молодець, очима втупившися в архієрея, так по-дитячому зашарівся, і прихована посмішка з нутра осяяла вкрите золотим пушком обличчя, так торкнула губи, сяйнувши перлами зубів, так засвітила очі, аж серце тьохнуло в старого архієрея, бо ж не мав своїх дітей ніколи, аж усі в покоях посміхнулись парубчині, бо не посміхнутись не могли.

      А владика сказав йому:

      – Возверзи печаль свою на Господа… – і знову запитав: – Але навіщо ж ти схопив той келех? Ну? Скажи!

      – Я й сам не знаю, як це сталось, – просто відповів хлопчина.

      – Ти бач, зазіхнув на честь Ярини Подолянки! – тоненько просурмив пан Хівря, кивнувши на небогу архієрея, яка, знову внісши тацю з тернівкою столітньою, стояла тут СКАЧАТЬ