Армагед-дом. Марина и Сергей Дяченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ тоді, коли вбивці всадили шість куль в Андрія Ігоровича Зарудного.

      Ні, апокаліпсис почався раніше…

      Ноги трохи закороткі. Надто низько голова. Що там казав Андрій Ігорович щодо маленького зросту?!

      Вона вперше згадала про Славка та його матір. Уперше й тому з каяттям. Центр… Із центру легше вибиратися. Славко здоровий… прорвуться…

      Зашипіло радіо, яке до того мовчало. Із татового репродуктора, з чорних радіоротів на фасадах будівель, із гучномовців на непорушних броньовиках:

      – Слухати всім. Небезпека з пагорбів. Сейсмічна активність у районі селищ Червоний Ліс, Озерове, Мигів. Напрямок евакуації змінено. Повторюю – напрямок евакуації змінено… Північна гілка залізниці, лінія Сухове – Верхній Кут. Зберігається небезпека з моря. До безпосередньої повітряної загрози лишається близько десяти годин. Повторюю…

      Лідка спіткнулась. Цілу секунду думала, що впаде, – але батько встиг підхопити її під пахву:

      – Під ноги дивись…

      Затрусилася земля. Захиталися стовпи ліхтарів. Полетіли шибки. Заграва стала яскравішою.

      Я більше не можу, – відчужено подумала Лідка. Це ж несправедливо… Чоловіки й жінки в однакових умовах… У когось ноги коротші, у когось довші. Хтось спортсмен… Хтось стара людина…

      Згадалися плетені серветочки на столі в тій квартирі, в яку вони увірвались на шляху відступу.

      Природний відбір, сказав Андрій Ігорович. Голос був таки його, але Лідка ні за що у світі не могла повірити, що Зарудний здатен на такі жорстокі слова.

      «Нижчі на зріст мають більше шансів загинути в тисняві…»

      Ну, поки що тисняви особливої немає. От тільки йти так швидко Лідка довго не зможе… Але ж і в натовпі таки не самі здорові дядьки. Стомляться, підуть повільніше…

      «Я хочу, щоб у час катастрофи поруч із тобою, Лідо, обов'язково хтось був. Хтось достатньо сильний, щоб підтримати тебе…»

      Лідка скоса глянула на батька. Із гордістю. Як колись, коли їй було вісім років. Батько все робить правильно. Усе минеться…

      Новий підземний поштовх. Лідка на власні очі побачила, як хитнулася дев'ятиповерхова будівля – ніби картковий будиночок, ніби гнучка складана вудочка. Ніби в мультфільмі. Хитнувся, на мить розмазавши себе у просторі, змахнув верхніми поверхами, але не впав.

      Десь у натовпі закричали, щоправда, крик майже відразу стих.

      – Ми так і будемо… пішки? – спитала Лідка, стараючись не прикусити язика.

      Ніхто не відповів.

      Темп справді знижувався. Вони йшли проспектом ось уже годину, він був дуже довгий, проспект Відродження, найдовша вулиця в місті. Вряди-годи радіо підкидало нові подробиці, але тепер усі вони стосувалися інших районів. Десь прорвалася «загроза з моря», десь гелікоптер зачепився за дроти й упав на людей у дорозі. Лідка йшла, все дужче навалюючись на батькову руку.

      Проспект Відродження завершувався площею, Лідка не пам'ятала її назви. СКАЧАТЬ