Армагед-дом. Марина и Сергей Дяченко

Чтение книги онлайн.

      – Що? – спитала Лідка.

      – Це складна робота, – сказав Славка. – Вимагає багато праці…

      – Ти ж знаєш, що я в екстернаті. Часу в мене…

      – Так, – Славко досі був червоний і дивився повз неї. – Але мама… вона хотіла б…

      Лідці на мить стало його шкода.

      – Вона хотіла б трохи оплачувати цю роботу, – витиснув Славко через силу. – Грошей мало, але… Ти тільки не ображайся!

      Лідка усміхнулась:

      – Я не ображусь. У мене батько без зарплати, мама без роботи… Уся сім'я без грошей. Я не ображусь, Славо.

      – Тебе до телефону, – сказала мама. – Однокласник.

      – Алло? – спитала Лідка байдуже.

      – Це я, – сказав Рисюк. – Як справенята?

      – Ніяк.

      – Ти контрольні вже всі порозв'язувала?

      – Які контрольні, коли жерти нема чого? – спитала вона грубо. І, сказати по правді, перебільшувала: макарони ще були. І картоплі півмішка, їж – не хочу.

      – Ти пам'ятаєш, де я живу? – після паузи спитав Рисюк. Вона замислилась.

      …Автобуси ходили рідко, і Лідка, закинувши торбу на спину, припустила підтюпцем. Давно не чищений тротуар укритий був підгнилим шаром осіннього листя. Стіни будинків рясніли уривками оголошень, листівок, плакатів: «Винаймаю квартиру», «Кровопивці вбили Зарудного», «Усі на площу! Усі на мітинг!», «Допоможіть знайти»…

      Вона пірнула в перехід. Тиша, шурхотіння десятків ніг і жодного голосу – страшно, але вона звикла. Пройшла повз залізничні колії, так само підтюпцем вибралася на привокзальну площу. Вітер носив гидотний запах – так пахне в залі очікування, так пахне в тій підземній кишці, де пліч-о-пліч стоять літні жінки і продають шкарпетки і хліб, хатні капці і трикотажні светри. Перед входом в «опорний пункт правопорядку» лежав на візку для багажу опухлий чоловік у поношеному одязі. Труп. Лідка відсахнулася.

      Зразу поруч, на розі, торгували гарячими сосисками, причому на борту візка виднілися напівстерті літери «Мо-ро-зи-во»; Лідка згадала, як, тримаючись за руки брата і мами, вона йшла цією ось площею десять років тому, і над візком майоріли, здається, повітряні кульки…

      А може, цього й не було.

      Її зачепили валізою, та так, що вона ледь утрималася на ногах. Треба було поспішати; до рисюківського будинку лишалося хвилин десять швидкої ходи.

      – …Хто там? Ти, Сотова?

      Рисюк зачинив за нею двері – Лідка відзначила, що двері нові, залізні, з двома сейфовими замками.

      – Ходім…

      Рисюк добряче змінився за ті кілька місяців, що вони не бачились. Усі ми змінилися, меланхолійно подумала Лідка. А ще й не таке буде.

      – Давай свою контрольну. Так, варіант спрощений, для дівчат і екстернатників…

      – Не всім тепер по кишені платити за очне, – відгукнулася Лідка, розглядаючи кімнату.

      Рисюк озирнувся від столу. Очі в нього були прозорі, як у СКАЧАТЬ