Розбійницькі скарби: Казки про розбійників. Сборник

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ дала наказ, аби вояки не йшли до шопи, а лягали на траву недалеко від хати. Сама теж вмостилася недалеко і вдає, ніби спить, хоч усе бачить і чує, що розбійники між собою говорять. А говорили вони про одне: як зробити, аби і царівну знищити, так, аби про це ніхто не довідався, та її військо. Радилися довго і нарадили підкрастися й відрубати їй шаблею голову. «Еге, голуби, – думає та собі, – не така я дурна, як ви мудрі, аби так легко піддатися вам». Зняла з себе одіж, напхала у неї листя, сама сіла за кущі й чекає. Десь через годину дивиться: ідуть двоє з шаблями та й почали рубати одіж цісарівни.

      Каже один розбійник до другого:

      – Лишаємо, вона і так уже не встане, бо посікли ми її на капусту, а самі тікаймо звідси, поки ще не пізно.

      Та не встигли ті й кроку ступити, як цісарівна з-за кущів промовляє:

      – Е-е-е ні, не вийде на ваше. Разом рубали сукню на шмаття, разом тепер і латайте.

      Свиснула в пальці, вояки посхоплювалися на ноги і давай тлумити розбійників наліво та направо. За годину вибили всіх, лишився лише найстарший. Упав на коліна, проситься у цісарівни:

      – Накажіть, аби ваші вояки не вбивали мене, а подарували мені життя. Я маю щось вам важливе розповісти.

      Дала цісарівна знак, вояки відпустили розбійника. Він сів на траву й мовить:

      – Місяців два тому йшов лісом загін ваших вояків. Керував ним молодий цісар. Сюди надійшли вони саме ввечері, то розбійники заманили їх до шопи. Там вони всі й погинули.

      – А з цісарем що сталося? – не втрималася жінка.

      Каже розбійник:

      – Його ми хотіли спалити на вогні, але він серед ночі вирвався голий із хати й утік.

      – Куди?

      – Хто його знає. Розбійники бігали за ним лісом, але й сліду не знайшли.

      Вислухала це цісарівна й каже:

      – Добре. Раз убив ти моїх вояків, то я і твоїх не пошкодувала; раз пустив ти мого чоловіка голим, але живим, то ти давай свою одіж і йди геть, аби я тебе більше не бачила на свої очі.

      Кинув той своє вбрання у вогонь і пішов у світ за очі, а цісарівна зібрала військо, переїхала ліс і подалася до того села, де жили Іванові родичі. «Хто знає, – думає собі, – чи не вдома Іван, тільки не дає про себе знати». Їхали вони, їхали й побачили на дорозі старого діда та й розпитують, чи не знає він, де живе Іван.

      – Чого не знаю, – каже той, – он у полі свині пасе.

      Поїхали слуги на пасовище і через якусь хвилю привозять Івана – обідраного, обмащеного.

      – Чого, – каже цісарівна, – не давав про себе знати: чи живий, чи здоровий, як гостина пішла?

      – Та хіба ти не видиш чого – ґаздую коло свиней, бо як мав вертатися, коли військо втратив?

      Каже цісарівна:

      – Нічого, що було, те минуло, добре, що сам живий лишився. А вояки будуть інші. Збирайся, поїдемо додому.

      Іван обмився, вбравсь у цірсарське вбрання, повернув ще додому, аби показати мамі та братам свою жінку, і поїхали собі з військом до замку. СКАЧАТЬ