Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин. Сборник

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      Не втерпіла й друга лисичівна та й собі вийшла, а він і ту – цок у лобок та в писану торбину! Так усіх чотирьох виманив. А синко Пилипко жде-пожде сестричок – не вертаються.

      – Піду, – каже, – позаганяю, а то мати прийде, битиме.

      Та й пішов з хати. От котик і його – цок у лобок та в писану торбину! А потім почепив торбину на сухій вербі, сам у хату, знайшов півника, розв’язав; взяли вони удвох усю лисиччину страву, поїли, горщики з окропом вивернули, горшки-миски побили, а самі втекли додому.

      Та вже потім півник довіку слухав котика.

      Карась і окунь

      Зустрілися карась з окунем.

      – Ну, й набридло мені жити в цьому багні, – скаржиться карась.

      – Так цій біді легко зарадити, – каже окунь. – Ухопи гачок – і відразу попадеш у сметану.

      Кінська сила

      Був ґазда і мав дуже худого коня. Доки кінь був молодий, то робив, а як постарівся, ґазда узяв та й нагнав. Іде той кінь лісом та й здибає лева. Та й лев каже до коня:

      – Ану, поборімся!

      Кінь каже:

      – Знаєш що? Ходім до скали та й там поборемося.

      Прийшли вони до скали. Кінь був підкований. Як ударить копитами в скалу – аж іскри ся посипали. Тогди каже до лева:

      – Ану, чи ти так годен?

      Лев як ударив лабами – аж скала стряслася, але іскри не сипалися так, як від коня. Тогди лев відійшов за кілька корчів, здибає вовка та й каже до него:

      – Видиш, брате, тут є такий звір, що як ударить копитами у скалу, аж іскри ся посиплють.

      – Я таких їм, – каже вовк.

      Але вовк не видів коня, бо був менший, але лев видів, бо був більший. Тогди лев каже до вовка:

      – Ану, я тебе підойму, та будеш видіти.

      Лев узяв вовка в лаби, підоймив його, як їго стис лабами та й задушив. Тогди лев вовка питається:

      – А що, видиш?

      Вовк навіть не відзивається. Поклав його на землю, дивиться, а він небожчик. Тогди лев каже:

      – Видиш, який ти дурний, ще-с і не видів, та вже-с умер, а якби ти вздрів, що би було?

      Кінь і бик

      На швидкім конику гонив, як вітер, малий хлопчик. Дикий бик, поглянувши на тоє, крикнув на коня:

      – Встидайся! Такому маленькому хлопчикові не дав би-м ся поводити!..

      – Но я, – відповів кінь, – радо даю ся поводити, бо яка би то була слава для мене – хлопчину з себе скинути!..

      Кінь і вовк

      Був цісар і мав коня такого старого, що ще його дід ним їздив. Аж як він не зміг уже ходити, так він його жалував застрілити і казав його вивести в ліс, най він або здихає, або що хоче най ся робить. Так його вивели до лісу і пустили. Пасеться кінь. Надходить вовк та й каже: «Добрий день, паско!» – «Дай, Боже, здоров’я, йогомосць! Що чувати коло вас?» – відзивається кінь. «От би-сь не відзивався до мене, – каже вовк, – бо-м такий голодний, що тя зараз з’їм». – «Ой, та й найшов-єс що їсти; на мені нема, тілько шкіра і кості і тото ще не можна їсти». – «Та чому?» – відзивається вовк. «Бо я цісарський». – «Де ти маєш герб цісарський?» – «Подивися». СКАЧАТЬ