Вежі мовчання. Євген Положій

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ більше подобалося проводити попередню роботу, складати звіти й писати аналітичні записки, аніж чергувати ночами під кабінетами, стрибати через паркани, давати хабарі суддям, – словом, робити всі ті вчинки, які невблаганно випливають відразу ж після закінчення перемир'я між акціонерами.

      – У рідному сіті великий шухер. – Женя повідомляла новини з явним задоволенням. – Ви нічого не чули про вбивство на Хіросімі?

      – Де?!

      – На Хіросімі. Так у нас називають недобудову біля міського парку. Там колись, ще за Союзу, планували побудувати великий льодовий палац, але так нічого і не побудували. Натомість залишився тільки занедбаний пустир й отакі височенні бетонні вежі, метрів по десять заввишки. Позавчора, у вівторок, з ранку в одній з них знайшли небіжчика. Задушений чоловік, підвішений за руки-ноги паралельно землі у самісінькій горловині вежі, немов колесований чи розп'ятий, наче зірка, навіть не знаю, як краще пояснити… Круки йому навіть очі встигли повикльовувати.

      – Сатаністи? Ритуальне вбивство?

      – Напевно. Дуже дивний, принаймні, спосіб ховати труп. Раніше такого ніколи не траплялося. Могили, звичайно, іноді опаскуджували, але щоб убивство… Одним словом, тепер вся ментівка на вухах, СБУ, прокуратура. Але поки нічого немає. Слідчий по секрету сказав, що дощ знищив практично всі сліди.

      – Знайдуть. Це ж недоумки, а навіть професіонали – й ті небездоганні. Пам'ятаєте, як Висоцький у «Місці зустрічі…» говорив: «Завжди знайдеться людинка, яка що-небудь бачила, що-небудь чула…»

      У кафе стояв незвичний галас. Сусідній столик поруч окупувала п'яна компанія і відразу ж зажадала три пляшки дешевого коньяку. Їх було чоловік шість, і весь їхній зовнішній вигляд говорив про те, що вечорами у темних провулках вони полюбляють задавати перехожим неприємні запитання, на які потрібно знати правильні відповіді. Радик їх знав, тому що народився й виріс хоч і в іншому кінці країни, але у приблизно такому ж маленькому місті, з такими ж розбитими дорогами й недоглянутими клумбами, він навіть помітив, що єдиний тут функціонуючий кінотеатр як дві краплі води схожий на кінотеатр у його рідному сіті. Типовий проект, не інакше. І типові типи, яких скрізь називають однаково – гопники.

      – Дивно, – сказала Женя, помітивши його пильний погляд на сусідній столик, – я приходжу до цього кафе – воно не дешеве – уже практично два роки і вперше бачу тут таких відморозків. Пам'ятаєте цю пісню Майкла Науменка, група «Зоопарк»: «Кто гадит в наших подъездах… Это гопники! Они мешают нам жить!»?

      Рад заперечно похитав головою. Ні, музикою він не захоплювався, у нього навіть й магнітофона чи програвача ніколи не було.

      – Женю, – Родіон нарешті відволікся від споглядань живих пам'яток дитинства, – ви минулого разу згадали про якусь кримінальну справу, але не захотіли розповісти. Зараз у мене ситуація змінилася, мені, скоріш за все, доведеться затриматися тут. Може, ви зміните гнів на ласку? СКАЧАТЬ