Поезія (1837 - 1847). Тарас Григорович Шевченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ дала б йому волю

      Любить, кого знає. Я б тебе сховав

      Далеко! далеко! щоб ніхто не знав,

      Щоб ніхто не бачив, де витає доля,

      Моя доля, моє щастя,

      Ти, моя Мар’яно.

      Чом не ти в сірій свитині,

      Чом я не в жупані?»

      А Мар’яна, як дитина

      Без матері, плаче.

      Петро стоїть коло неї,

      Нічого не бачить —

      Тілько сльози Мар’янині;

      А сльози дівочі

      І серед дня лихо роблять.

      А що ж серед ночі?

      «Не плач, серце, єсть у мене

      І сила, і воля,

      Люби мене, моє серце,

      Найду свою долю.

      За високими горами,

      За широкими степами,

      На чужому полі,

      По волі-неволі

      Найду свою долю!

      Не в свитині, а сотником

      До тебе вернуся,

      Не в бур’яні ― серед церкви

      Обнімеш Петруся,

      Обнімемось, поцілую,

      Дивуйтеся, люди!

      А ти стоїш, червонієш…»

      «Коли то те буде?»

      «Швидко, швидко, моя рибко,

      Молись тілько Богу.

      Іди в хату, лягай спати.

      А я край дороги

      Серед степу помолюся

      Зорям яснооким,

      Щоб без мене доглядали

      Тебе, одиноку.

      Серед степу одпочину».

      «Хіба сю ніч кинеш?

      Хіба зараз?…» ― «Я жартую.

      Тепер Україну

      Ні москалі, ні татари —

      Ніхто не воює».

      «А я чула, що ляхи йдуть».

      «То вони жартують.

      Розійдемось, моє серце,

      Поки не світає.

      Чого ж знову заплакала?»

      «І сама не знаю».

      УТОПЛЕНА

      Вітер в гаї не гуляє —

      Вночі спочиває,

      Прокинеться ― тихесенько

      В осоки питає:

      «Хто се, хто се по сім боці

      Чеше косу? Хто се?…

      Хто се, хто се по тім боці

      Рве на собі коси?…

      Хто се, хто се?» ― тихесенько

      Спитає-повіє,

      Та й задріма, поки неба

      Край зачервоніє.

      «Хто се, хто се?» ― спитаєте,

      Цікаві дівчата.

      Ото дочка по сім боці,

      По тім боці ― мати.

      Давно колись те діялось

      У нас на Вкраїні.

      Серед села вдова жила

      У новій хатині,

      Білолиця, кароока

      І станом висока,

      У жупані; кругом пані,

      І спереду, й збоку.

      І молода, нівроку їй,

      А за молодою,

      А надто ще за вдовою,

      Козаки ордою

      Так і ходять. І за нею

      Козаки ходили,

      Поки вдова без сорома

      Дочку породила.

      Породила, та й байдуже;

      Людям годувати

      В чужім селі покинула:

      Отака-то мати!…

      Постривайте, що ще буде!

      Годували люде

      Малу дочку, а вдовиця

      В неділю СКАЧАТЬ