Поезія (1837 - 1847). Тарас Григорович Шевченко

Чтение книги онлайн.

      «Ой гоп, не пила,

      На весіллі була,

      До господи не втрапила,

      До сусіда зайшла,

      А в сусіда

      До обіда

      В льоху спати лягла.

      Із льоху та в льох

      Завертали в горох,

      І в коморі і надворі

      З нежонатим удвох

      Пустували,

      Жартували,

      Зопсували горох.

      Ой гоп, не сама —

      Напоїла кума

      І привела до господи.

      Не побачив Хома.

      Хомо, в хаті

      Ляжем спати.

      Хоми дома нема.

      Тряси ж тебе трясця, Хомо!

      Я не ляжу спати дома,

      А до кума

      До Наума

      Піду в клуню на солому.

      Ануте, напилась!

      Наша, наша придалась!

      Червоніє хвартушина;

      Роду чесного дитина».

      Отак ордою йшли придани,

      Співали п’яні; а Мар’яна

      Крізь тин дивилася на те,

      Не додивилася, упала

      І тяжко-тяжко заридала.

      Таке-то лихо, і за те,

      Що щиро любить. Тяжко, діти,

      Вік одинокому прожить,

      А ще гірше, мої квіти,

      Нерівню в світі полюбить.

      Дивіться на мене: я виплакав очі.

      Мені їх не шкода, мені їх не жаль.

      Ні на що дивиться: ті очі дівочі…

      Що колись… колись-то… Думи та печаль,

      А більше нічого не мав я й не маю,

      А з грішми такими тяжко в світі жить.

      Під тином ночую, з вітром розмовляю,

      Соромляться люди у хату пустить

      І привітать словом старого каліку.

      Укороти, Боже, молодого віку

      Тому, хто не має талану любить.

      Легше, мої любі, покриться землею,

      Ніж ба[чить], як другий, багатий, старий,

      Цілує за гроші, вінчається з нею…

      О Боже! мій Боже! Волею Своєю

      Розбий моє тіло і душу розбий».

      Заридав кобзар, заплакав

      Сліпими очима.

      Дивувалися дівчата:

      Вже смерть за плечима,

      А він, сліпий, сивоусий,

      Про колишнє плаче.

      Не дивуйтеся, дівчата,

      На старі козачі