Поезія (1837 - 1847). Тарас Григорович Шевченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ люта:

      «Чи бач, погань розхристана,

      Байстря необуте!

      Ти вже виросла, дівуєш,

      З хлопцями гуляєш…

      Постривай же, ось я тобі!…

      Мене зневажаєш?

      Ні, голубко!»

      І од злості

      Зубами скрегоче.

      Отака-то бува мати!…

      Де ж серце жіноче?

      Серце матері?… Ох, лихо,

      Лишенько, дівчата!

      Мати стан гнучкий, високий,

      А серця не мати.

      Ізогнеться стан високий,

      Брови полиняють,

      І незчуєтесь; а люде

      Сміючись згадають

      Ваші літа молодії,

      Та й скажуть ― ледащо!

      Тяжко плакала Ганнуся

      І не знала, за що,

      За що мати згнущається,

      Лає, проклинає,

      Своє дитя без сорома

      Байстрям нарікає.

      Катувала, мордувала,

      Та не помагало:

      Як маківка на городі,

      Ганна розцвітала;

      Як калина при долині

      Вранці під росою,

      Так Ганнуся червоніла,

      Милася сльозою.

      «Заворожена!… Стривай же! —

      Шепче люта мати. —

      Треба трути роздобути,

      Треба йти шукати

      Стару відьму!»

      Найшла відьму,

      І трути достала,

      І трутою до схід сонця

      Дочку наповала.

      Не помогло… Кляне мати

      Той час і годину,

      Коли на світ породила

      Нелюбу дитину.

      «Душно мені; ходім, дочко,

      До ставка купатись».

      «Ходім, мамо».

      На березі

      Ганна роздяглася,

      Роздяглася, розкинулась

      На білій сорочці;

      Рибалонька кучерявий

      Мліє на тім боці…

      І я колись… Та цур йому!

      Сором ― не згадаю.

      Як дитина, калиною

      Себе забавляє,

      Гне стан гнучкий, розгинає,

      На сонечку гріє.

      Мати дивиться на неї,

      Од злості німіє;

      То жовтіє, то синіє;

      Розхристана, боса,

      З роту піна; мов скажена,

      Рве на собі коси.

      Кинулася до Ганнусі

      І в коси впилася.

      «Мамо! мамо! Що ти робиш?»

      Хвиля роздалася,

      Закипіла, застогнала —

      І обох покрила.

      Рибалонька кучерявий

      З усієї сили

      Кинувсь в воду; пливе, синю

      Хвилю роздирає,

      Пливе, пливе… От-от доплив!

      Пірнув, виринає —

      І утоплену Ганнусю

      На берег виносить,

      Із рук матері закляклих

      Вириває коси.

      «Серце моє! доле моя!

      Розкрий карі очі!

      Подивися, усміхнися!

      Не хочеш!… не хочеш!…»

      Плаче, пада коло неї,

      Розкрива, цілує

      Мертві очі. «Подивися!…

      Не чує, не чує!»

      Лежить собі на пісочку,

      Білі рученята

      Розкидала; СКАЧАТЬ