Поезія (1837 - 1847). Тарас Григорович Шевченко

Чтение книги онлайн.

      У неділю на вигоні

      Дівчата гуляли,

      Жартували з парубками,

      Деякі співали —

      Про досвітки-вечірниці

      Та як била мати,

      Щоб з козаком не стояла.

      Звичайне, дівчата…

      То про своє все й співають,

      Яка про що знає…

      Аж ось з хлопцем старий кобзар

      В село шкандибає.

      В руках чоботи, на плечах

      Латана торбина

      У старого; а дитина!

      Сердешна дитина!

      Обідране; ледви-ледви

      Несе ноженята…

      (Достеменний син Катрусі).

      Дивляться дівчата…

      «Кобзар іде! Кобзар іде!»

      Та всі якомога,

      Хлопців кинули, побігли

      Зострічать сліпого!

      «Діду, серце, голубчику,

      Заграй яку-нйбудь.

      Я шага дам». ― «Я ― черешень».

      «Всього, чого треба, —

      Всього дамо… Одпочинеш,

      А ми потанцюєм…

      Заграй же нам яку-небудь».

      «Чую, любі, чую…

      Спасибі вам, мої квіти,

      За слово ласкаве.

      Заграв би вам, та, бачите,

      Справи нема… справи.

      Учора був на базарі,

      Кобза зопсувалась…

      Розбилася…» ― «А струни є?»

      «Тілько три осталось».

      «Та хоч на трьох яку-небудь».

      «На трьох… Ох, дівчата!

      І на одній колись-то грав,

      Та ба, вже не грати…

      Постривайте, мої любі,

      Трошки одпочину.

      Сядьмо, хлопче». Посідали.

      Розв’язав торбину,

      Вийняв кобзу, разів зо два

      Ударив по рваних.

      «Що б вам заграть? Постривайте…

      Черницю Мар’яну

      Чи чували?» ― «Ні, не чули».

      «Слухайте ж, дівчата,

      Та кайтеся… Давно колись

      Була собі мати,

      Був і батько, та не стало;

      Осталась вдовою,

      Та й не молодою,

      І з волами,

      І з возами,

      Й малою дочкою.

      Росла дочка Мар’яна,

      А виросла, як панна, —

      Кароока

      І висока,

      Хоч за пана гетьмана.

      Стала мати гадати

      Та за пана єднати.

      А Мар’яна

      Не до пана

      Виходила гуляти,

      Не до пана старого,

      Усатого, товстого,

      А з Петрусем

      В гаю, в лузі

      Щовечора святого

      Розмовляла,

      Жартувала,

      Обнімала, мліла…

      А іноді усміхалась,

      Плакала, німіла…

      «Чого ж плачеш, моє серце?» —

      Петро запитає;

      Вона гляне, усміхнеться:

      «І сама не знаю…»

      «Може, думаєш, покину?

      Ні, моя рибчино,

      Буду ходить, буду любить,

      Поки не загину!…»

      «Хіба було коли в світі,

      Щиро що кохались,

      Розійшлися, СКАЧАТЬ