Поезія (1837 - 1847). Тарас Григорович Шевченко

Чтение книги онлайн.

      Сонце гріє, вітер віє

      З поля на долину,

      Над водою гне з вербою

      Червону калину,

      На калині одиноке

      Гніздечко гойдає.

      А де ж дівся соловейко?

      Не питай, не знає.

      Згадай лихо, та й байдуже…

      Минулось… Пропало…

      Згадай добре ― серце в’яне,

      Чому не осталось?

      Отож гляну та згадаю:

      Було, як смеркає,

      Защебече на калині —

      Ніхто не минає.

      Чи багатий, кого доля,

      Як мати дитину,

      Убирає, доглядає,

      Не мине калину.

      Чи сирота, що до світа

      Встає працювати,

      Опиниться, послухає,

      Мов батько та мати

      Розпитують, розмовляють, —

      Серце б’ється, любо…

      І світ Божий як Великдень,

      І люди як люди!

      Чи дівчина, що милого

      Щодень виглядає,

      В’яне, сохне сиротою,

      Де дітись, не знає,

      Піде на шлях подивитись,

      Поплакати в лози,

      Защебече соловейко —

      Сохнуть дрібні сльози.

      Послухає, усміхнеться,

      Піде темним гаєм…

      Ніби з милим розмовляла…

      А він, знай, співає,

      Та дрібно, та рівно, як Бога благає,

      Поки вийде злодій на шлях погулять

      З ножем у халяві, ― піде руна гаєм,

      Піде та замовкне ― нащо щебетать?

      Запеклую душу злодія не спинить,

      Тільки стратить голос, добру не навчить.

      Нехай же лютує, поки сам загине,

      Поки безголов’я ворон прокричить.

      Засне долина. На калині

      І соловейко задріма.

      Повіє вітер по долині —

      Пішла дібровою руна,

      Руна гуляє, Божа мова.

      Встануть сердеги працювать,

      Корови підуть по діброві,

      Дівчата вийдуть воду брать,

      І сонце гляне ― рай, та й годі!