Вальдшнепи. Хвильовий Микола

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ

      — Саме що глупота?

      — Та от ця ж… i взагалi всяка фiлософiя!… А втiм, я думаю, що ти зовсiм не даремно фiлософствуєш…

      Лiнгвiст зробив помах своїми довгими руками, причмокнув i так побiдно подивився своїми бiлими бровами, нiби вiн i справдi розвiнчав по меншiй мiрi свого вчителя Потебню.

      — Я тебе слухаю! — сказав Карамазов.

      — Ну от. Тебе цiкавило коли-небудь таке питання, хто, як правило, любить ударятись у фiлософiю?

      — Цiкавило.

      Вiдповiдь, очевидно, не подобалась Вовчику, бо вiн став гаряче запевняти товариша, що той нiколи цим не цiкавився, iнакше в нього не було б таких сцен iз Ганною.

      — Ну, добре, — нарештi кинув вiн. — Хто ж, по-твоєму?

      — Дикуни, очевидно! — спокiйно вiдповiв Карамазов. I тому, що вiн вiдповiв спокiйно, i тому, що Вовчик не чекав такої (на його погляд) влучної вiдповiдi, лiнгвiстовi, як i всякiй дорослiй дитинi, залишилось тiльки розгубитись.

      — Ну, i що ж? — спитав вiн безпорадним голосом.

      — Я, мабуть, буду з цього правила винятком.

      Товариш Вовчик пiдiйшов до вiкна й раптом промовив тихо:

      — А ти, Дмитрiй, знаєш… не дурень.

      — Дякую.

      — Iй-богу! — несподiвано захоплюючись, пiдскочив лiнгвiст. — Я цiлком серйозно говорю. Тисячi рокiв люди мудрують, а й досi не домiркувались до такого парадоксу.

      — Саме якого?… Того, що з правила можна робити винятки?

      — Покинь свої дотепи! I справдi: хiба розквiт фiлософських дисциплiн не характеризує те чи iнше суспiльство як недорозвинений органiзм?

      — Цiлком справедливо, — сказав Карамазов. — Саме тому я й вважаю себе за справжнього сина своєї нацiї.

      Лiнгвiст уважно подивився на приятеля, спробував був зрозумiти його реплiку й, не зрозумiвши, махнув рукою.

      — Знову фiлософiя! — сказав вiн незадоволено й потрiпав по спинi свого ловерака.

      Розмова зайшла в якийсь тупик, i друзi її припинили. Вони говорили на рiзних мовах, i тому продовжуванi суперечку було зовсiм недоцiльно. Навiть недоцiльно було й починати її, бо уважний спостерiгач мiг би заранi сказати, що вони нiколи нi до чого не договоряться. Знав це й Карамазов i навiть тiшився з цього, бо бiльш серйозна розмова, безперечно, вiдбила б вiд нього й Вовчика — десятого чи то двадцятого з його недовговiчних друзiв. Вiн i зв’язався так мiцно з лiнгвiстом тiльки завдяки дитячим здiбностям того приймати свiт цiлком безпосередньо.

      Познайомились вони три роки тому на мiському стендi i з того часу кожного лiта їздять кудись на полювання. Вони використовують свою мiсячну вiдпустку в серпнi мiсяцi i тiльки зрiдка, як-от у цьому роцi, дiстають можливiсть побувати на Славутi i в липнi.

      — Кого ти там визираєш? — спитав лiнгвiст, коли Карамазов пiдiйшов до вiкна.

      — Як би тобi сказати, — раптом вимушено усмiхнувся той. — Менi здалося, що десь тут недалеко пройшла Аглая.

      Товариш Вовчик пiдкинув свої бiлi брови.

      — Яка це Аглая? — спитав вiн. — Чи не думаєш СКАЧАТЬ