Вальдшнепи. Хвильовий Микола

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      — Цiлком справедливо, моя Анет, — пiдтвердив товариш Вовчик. — Я буквально те ж саме думаю.

      Ганна мовчала. Тодi довгий Вовчик розкинув свої довгi руки, подивився на свого ловерака[1], що, важко дихаючи, лежав бiля його канапи, i сказав, що вiн, як тiльки одкрито буде полювання, одразу ж плюне на цей городок i на цiлий мiсяць залiзе в комишi.

      — А що я мушу робити?

      — А тобi я раджу забрати мої вудочки й ловити рибку. Можна ще щось придумати.

      Дальша розмова протiкала в такому ж дусi i була така ж нудна, як i сама спека. Треба було кинути балачки, i Ганна замовкла. Замовк i товариш Вовчик.

      Але Дмитрiй мовчав не тому, що йому було нудно, а тому, що в цей час вiн уважно дивився на Ганну. Дружина здавалася йому сьогоднi не такою безцвiтною, як якоюсь безвихiдною. I саме тому безвихiдною, що вона (в цьому вiн уже цiлком переконався) не може не стояти йому на дорозi. Хiба Ганна здiбна пiднятись до тих питань, що так тривожать його? Хiба вона коли-небудь переможе свою обмеженiсть? Ганна все-таки типова миргородська мiщаночка, i саме вона й не дає йому зробитись цiльною й рiшучою людиною, саме вона й перешкоджає йому протиставити себе рабськiй психiцi своїх дегенеративних землякiв. Хiба цi здивованi вишневi (обов’язково вишневi) очi не характеризують її, що називається, «до отказу»? Хiба це не вона та типова українська жiнка, що, так ганебно випроводивши синiв Тараса Бульби на Запорозьку Сiч, пiшла плодити безвольних людей?

      — Єсть! — подумав Дмитрiй i тут же до болю вкусив свою губу: йому раптом спало на думку покiнчити з Ганною.

      Але вкусив вiн губу не тому, що насувається щось трагiчне, а тому, що згадав: така трагедiя, по сутi, була вже. Хiба це не Ганну вiн розстрiляв колись, у часи громадянської вiйни, бiля якогось провiнцiального монастиря?

      — Знаєш що, Ганнусю, — раптом кинув Карамазов. — Я зараз думав про тебе й подумав, що ти воскресла. Як це розумiти?

      — Ти, Дiмi, страшенно неясно говориш, — сказала Ганна. — В чому там справа?

      Карамазов мовчав. Тодi товариш Вовчик повернувся на правий бiк i промовив в’яло:

      — «Укiнчений», як кажуть галичани, «фiльозоф».

      — Покинь, Вовчику, свої сентенцiї, — мало не скрикнула Ганна i знову звернулась до чоловiка: — Чого ж ти мовчиш, Дiмi?

      Але Карамазов i тепер не вiдповiдав. Вiн повернувся до кошика з абрикосами й уважно розглядав його. Вiн зараз згадував свої унiверситетськi роки i свою буйну розкуйовджену голову з пiвденними романтичними очима. Спогади завжди тривожать, i на їхньому фонi дiйснiсть становиться яснiшою. Вiн, здається, хотiв тодi кiнчати медичний факультет. Але як це давно було! Кiлька слiв, i бiльше нiчого: febris catarrhalis, здається, — простудна зимниця i febris gastrica — шлункове розстройство. Потiм spiritus amoniaci causticus, pro pauperos[2] i… здається, все.

      «Але все-таки: чому ж я ухиляюсь вiд головного?» — подумав про себе Дмитрiй i, очевидно, подумав уголос, бо товариш Вовчик повернувся i сказав, що його друг нагадує йому стару бабусю: вона теж вiчно щось буркотить собi пiд нiс.

      Ганна СКАЧАТЬ