Вальдшнепи. Хвильовий Микола

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ коли правду говорити, то футбол багато бiльше цiкавить його, нiж уся ця лiнгвiстика, що її вiн пiзнав так досконало.

      — Я йду в сад! — сказала Ганна й вийшла з кiмнати.

      II

      Товариш Вовчик пiдвiвся, взяв на зуби зелений абрикос i крiзь цей абрикос кинув незадоволено:

      — Знаєш, друже, я не сказав би, що ти поводишся з дружиною по-товариському.

      — Ти так гадаєш? — одвертим глумом розтягнув Карамазов.

      — Що значить «гадаю», — спалахнув Вовчик. — Це — факт. Так, це факт, шановний добродiю!… I ви вiд нього не можете вiдмовитись.

      Треба було чекати, що лiнгвiст тут же пiдкреслить своє незадоволення французькою чи то англiйською фразою: так завжди було з ним, коли вiн починав гнiватись. На цей раз його попередив Карамазов.

      — Donnеs-moi votre pouls?[3] — сказав вiн, iронiчно простягаючи руку.

      — Я прошу тебе не жартувати! — мало не скрикнув товариш Вовчик. — Я вимагаю поставитись до мене серйозно. Скажи менi: ти любиш Ганну?

      — От тобi й раз! А тобi яке дiло? Чи, може, ти її хочеш полюбити? Коли так, то хай буде тобi вiдомо: я її ненавиджу.

      — Ненавидиш? Чому ж ти тодi живеш iз нею? I… взагалi, яке ти маєш право дурити її?

      Дмитрiй взяв зi столу папiроси й запалив сiрник. Обличчя йому раптом зблiдло, вiн став раз у раз поширювати очi.

      — А ти як думаєш: яке це право?

      — Покинь, будь ласка, жартувати! — заверещав товариш Вовчик. — Я з тобою серйозно говорю!

      — I я з тобою серйозно говорю! — Карамазов зупинився, пiдвiвся з канапи i сказав надiрваним голосом: — Але я бачу, що ти все-таки не розумiєш, за що я її ненавиджу. Так зрозумiй же: я її ненавиджу за те, що вона тиха й лагiдна, за те, що в неї ласкавi очi, за те, що вона безвiльна, за те, що вона — нарештi — нездiбна вбити людини. Розумiєш тепер?

      Лiнгвiст здивовано подивився на приятеля. Вiн зовсiм не чекав такого рiшучого й несподiваного повороту в розмовi й, розгубившись, спитав наївно:

      — А навiщо їй убивати людину?

      — Це, Вовчику, дуже складна iсторiя, — хворобливо всмiхнувся Дмитрiй, — i я боюсь, що ти її не зрозумiєш. Ти, звичайно, вчена людина, але, як менi вiдомо, на фiлологiчному факультетi таких питань не чiпали.

      — Що ти хочеш цим сказати? — тоном ображеного промовив лiнгвiст.

      — Буквально нiчого!… А втiм, я хочу сказати от що: людину, Вовчику, дуже нелегко вбити!… Ти ще нiколи не вбивав… не на вiйнi, а так, у звичайному побутi? Ну от! А я вбивав i знаю. Це дуже складна процедура. I саме тому складна, що робиш це цiлком свiдомо, заранi знаючи, що не вбити нiяк не можна.

      — Ти, Дмитрiй, говориш нiсенiтницю?

      — Нi, Вовчику, я говорю те, що думаю. I говорю давно вiдому iстину; тiльки через убивство можна прийти до цiлковитого соцiального очищення… Ти розумiєш, що я маю на увазi? В динамiцi прогресу соцiальну етику можна мислити тiльки як перманентний «злочин». Я злочин беру в лапки, бо свiдоме вбивство во iм’я соцiальних iдеалiв нiколи не вважав СКАЧАТЬ