Три долi. Вовчок Марко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      Ще коли почали до нас убiгать дiвчата, то одна, то друга – за те весiлля гомонiти: i кого дожидають там, i якого людей тамечки запрошено.

      Молода у друге село вiддавалась, у Любчики, – од нашої слободи те село недалечка – на годину мiсця ходи, – то звiдти, славили, усi будуть, а що вже дiвчата та парубки любчiвськi, то неодмiнно, – хiба б не дожив котрий, то з домовини не прийде. Отеє ж було нашi дiвчата тiльки охають розказуючи та аж за голову беруться, що яке-то вже те весiлля буде пишне, та людне, та багате.

      I пройшла ще чутка така мiж нами, що буде якийсь родич молодого, якийсь козак Чайченко, та такий вже хороший, та такий вже гарний – i не сказати, i не списати!

      – А хто з вас його бачив? – пита дiвчат Катря.

      – Олена Чугаївна бачила, як iз церкви йшла, – аж зiтхає, як згадає. Да Маруся, здається, тож бачила? – говорять.

      – Марусе! – крикне Катря, – ти бачила?.. А мовчить!.. Коли ж се ти його бачила?

      – Як була з мамою у Любчиках на весiллi, – тодi бачила, – одмовила Маруся.

      – Ну, хороший же вiн справдi? Якi очi? Якi брови?

      – Вiн чорнявий.

      – Чи iз тобою розмовляв? Що говорив вiн тобi? Чи ввiчливий, чи вiн гордий?.. А до кого бiльш горнувся вiн?

      – Годi-бо вам, дiвчата, годi! – говорить Маруся.

      – Розкажи, розкажи, та розкажи усе! Оступили її, схопили – не пускають.

      – Що ж маю вам розказувати?

      – Який вiн, – чи ввiчливий, говiркий?

      – Вiн ввiчливий i не дуже говiркий.

      – I трохи не гордий?

      – Не знаю.

      Да питання Марусi за питанням, та питають кожне по десяти раз, поки аж Маруся додому пiшла.

      Не було дiвчатам вгаву: Чайченко – як на мислi, як на язицi; далi вже так стало, що тiльки й мови, що про його: та як на весiлля прийде, та як його побачать. Одна довiдалась, що в його є мати стара; друга плеще, що вiн хоче у Любчиках оселитись – хату собi там цiнує; третя знов вилiта на вулицю, як горобець iз стрiхи: «Чайченка Яковом зовуть!»; четверта знов, прочула, що в його на руцi такий перстень, такий!.. Та жодна без повiстi не прийде.

      – Дiвчаточка мої, голубочки! Глядiть лишень не перехвалiть його, – смiється Катря дiвчатам: – славнi бубни за горами, а зблизька – шкуратянi!

      – Ну, ось вже весiлля недалечке, – побачимо, – гудуть дiвчата: – вже довiдаємось дiйсне, вже побачимо його – який.

      – Та дай же вам боже! А то вже вiн трохи й онавiснiв менi: тiльки й мови, що вiн, тiльки й думок!.. надокучило!

      Дождались дiвчата: вiтають на дiвич-вечiр; вiтають на весiлля.

      Ми убрались, вквiтчались, бiжимо смiючися, говорячи з Катрею. Маруся чогось задумана. А ми, кажу, смiємось з Катрею, жартуємо. I про того ж таки Чайченка правили, що, може, такий вiн, що й поглядом дiвчат побиває.

      – Та чому отсе Маруся нам не скаже нiчого? Скажи ж бо, Марусе! – говорить Катря, – а то наче для себе ховаєш…

      – I справдi, чом таки не скажеш ладом, Марусе? – озвалась i я до неї.

      – Та що я маю казати?

      – Який вiн?

      – Молодий, СКАЧАТЬ