Три долi. Вовчок Марко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Та нема її дома давно: мабуть, у дубах сидить та думає думку. Вже, – кажу, – й мати давно помiтили, вже й питали саму Катрю i мене. Катря не признається… А я що скажу? Хiба свою догадочку? А бачу вже, що бiда якась коїться: батько на Катрю позирає, – от як вiн її поспитає!..

      Маруся поруч зi мною сидить i слухає, а сама словечка не промовить.

      – Боже мiй! I що се лихо таке сколотилось несподiване? I ти, Марусю, вже не така, як колись була!

      Отеє такеньки сидимо, а вечор темнiє, – коли й Катря вбiгла. Обiйняла Марусю, стиснула мене, поцiлувала, сiла коло нас. Мовчимо усi довго.

      – Ну, бувай же здорова, Марусе! – кажу. – На добранiч! Вже час додому. Чи пiдеш i ти, Катре? Тебе, – кажу, – мати, мабуть, давно дожидають. Вже й спати пора.

      – Химочко, голубочко! Марусе, голубочко! Я не хочу спати… Я, – каже, – я того Чайченка покохала!

      – Та хiба не знаємо! – веселенько я їй одмовляю: – отсе нам новина велика!

      А Маруся так-то навсправжнє її питає ще:

      – Чи так се, Катре? Чи справдi, Катре?

      – Нащо ти мене так питаєш, Марусю? Я його люблю.

      – Чи щиро? Чи велико, сестрице? Подумай!

      – Та боже ж мiй, боже! – одкаже Катря: – та я його од першого разу покохала. Вже я з того весiлля за ним пропадаю. Тiльки ти не вважала, а з мене вже усi дiвчата смiються…

      – Нi, – каже Маруся, – я вважала та думала: се так… Я думала – забудеш…

      – Хiба як очi заплющу!

      – То поможи тобi боже, Катре! – промовила Маруся.

      – Дай тобi боже, Катре! – кажу й я. Кинулась нас цiлувати, жалувати Катря.

      – А вiн же чи полюбить? – стала тодi гадати. – Може, насмiється! Скажи, Марусю, скажи, Химо! Чи вiн любитиме?

      – Ой, трохи чи не бiльше ти од нас вiдаєш про це, Катре, – говорю, – десь ти його бачила, абощо, бо ти чогось наче на свiт одродилася сьогоднi. Признайся ж i нам, любко, щоб i ми знали.

      – Я його бачила, – розказує. – Була я у гаях i забрела дуже далеко, аж туди к чужосiльським левадам; iшла собi, коли чую: «Здорова була!» Глянула – бачу його, вiри не йму. Се, кажу, моя дума щоденна, щочасна вживилася… А вiн усе говорить до мене, усе говорить....

      – Що ж вiн тобi говорив?

      – Питав мене, чого зайшла, чом невесела…

      – Що ж ти йому сказала? – я все її питаю; Маруся тiльки слухала.

      – Так зайшла, – кажу, – гуляю собi, i я, – кажу, – весела… Тодi вiн питав мене, чи хутко ми будемо у Любчиках, i казав, що у Красному церква згорiла… I що був вiн у ярмарку оттодi, як ми ходили до церкви, а його не було – вiн-то у ярмарку був, – говорив, що туга його обiймає… I провiв мене аж до самiсiнького нашого тину. Iшов усе поруч зо мною… Спасибi тобi, вечiр темний, i ти, доленько моя щасна!.. А Яковенко вже рушники побрав у Ганни; на тому тижню весiлля. Пита вiн, чи будемо…

      – Отсе, – кажу, – тепер треба ще на те весiлля прибиратись. Трохи й ми з тобою там розважимось, Марусю!

      – Та не знаю ще, – каже, – як мати схочуть!

      – Хiба самiй не манеться? СКАЧАТЬ