Три долi. Вовчок Марко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ вже там нiчого! Журиш ти мене, дочко! Прийшла Пилипиха до нас з Марусею. Мати з старою зняли розмову, а ми, дiвчата, у садок поскорилися.

      – Що ж таке, Катре? – питаю.

      – Сьогоднi вiн увечерi буде, – вiн сьогоднi прийде до мене…

      – А ти ж як, вийдеш до його? А батько не почує?

      – То що? Щоб я не вийшла? До його щоб я не вийшла? Нехай чує батько, нехай чує мати, нехай усi – я до його вийду!

      – Та як батько почує, то не пустить, – кажу, – як вже ти собi там не ймися, а мусиш зостатися тодi.

      – Я не зостануся, я пiду!.. Чого ти на мене надалася, недобра дiвчино?..

      – Я тобi саму правду говорю, Катре; хiба ж я нападаюся на тебе?

      – Не треба менi такої правди, не хочу я такої! Я вже бачу, що ти менi не щира подружниця, ти менi не хочеш у помочi стати, я сама за все стану!

      – Слухай лиш, Катре, чого-бо ти вгнiвалась? Я правду тобi виказала, та я ж тобi i в пригодi стану, коли вже не можна iнако…

      Тодi вона мене цiлувати, тодi вона мене обiймати! Почали ми змовлятись, як дверi вiдчинити Катрi i як їй вийти. Радились i Марусi питались, що вона думає, – сама вона нiчого не говорила й нiчого не питала, сидiла собi тихо, як на могилцi…

      Катря усе розказала, як вона у Любчиках була.

      «Його мати мене покликала сама, як я йшла улицею, i жалувала мене любо, i розпитувала, чи мене хто сватає, чи я кого вподобала… А вiн усе оддалiк стояв, не пiдходив… Так-то вже менi гiрко стало! «Я, – кажу, – сiї осенi замiж пiду». Як я сказала, вона як покрикне: чи ж то правда? «Що?» – запитав вiн у матерi, а вона йому каже, що я замiж пiду восени…

      Я тодi попрощалась з ними. Вона зiтхнула, провела мене трохи i каже: «Шкода менi тебе, дiвчино!..» – що я аж слiзьми вмилася… Одiйшла трохи, стала, – та нехай хоч на їх хату подивлюся, коли вiн i виходить iз ворiт, i йде… Я хочу далi – не можу… Дiждалась, що вiн близько до мене зблизився… Зблизився: «Чи правда сьому?» – поспитав… Дiвчатонька, голубоньки! Коли б же я сама знала, як я йому призналася, що я його кохаю одного у свiтi… Довго говорити не можна було: усе знакомi люди доходжали улицею; тодi я йому сказала – нехай прийде до мене ввечерi, вiн сказав – прийде…»

      Скоро нашi старi поснули, я випустила Катрю з хати, а сама сiла, щоб сон не хилив, та менi не спалося: лихо та й годi дожидатись було! Нема, та й нема, та й нема!

      «Як се вона гаїться, – думалося менi. – Що їй добре, то й забула про мене, яково тут менi дожидати, боячись… Такi-то люди на сьому свiтi!»

      А там i те я згадала, що я сиротую, що вбога я та не при батьковi-матерi зросла, живу у чужiй сiм’ї з ласки; що не пожалує нiхто мене щиро, не любить нiхто душею усiю… I за що я перше дякувала, з того самого тодi слiз гiрких уточила; за що було, хвалити бога, вiк байдуже, у той час так того забажалося, так-то вже треба стало…

      Горюючи-плачучи, iзвела голову, погляну – як-то округи мене сумно усе, а у вiкно вже свiтання синiє…

      Очутилася я якось одразу, та й самiй менi чудно стало; чого се я такеньки i чим зажурилась? Хiба ж я не знала Катрi, що вона до свiту забарить? Та й яка б то дiвчина з кохання поспiхом дбала? I чи я ж сьогоднi всиротiла? Чи се тепер тiльки зубожiла?

      Конец ознакомительного фрагмента.

      Текст СКАЧАТЬ