Три долi. Вовчок Марко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ собi розмовляли; ми поплiч з Марусею та з Катрею, так одсторонь, сидiли. Тихесенько я Марусi свiй сон переказала.

      – Чи не диво ж? – питаю.

      – Усе дива в бога! – одказала задумавшися.

      Мiж родичами молодого сидiла стара бабусечка у темнiй хустцi, у темнiй юпчинi, бiленька на виду, невеличка зростом, з смутненьким поглядом. Сама вона говорила небагато, а людям одмовляла любенько, ввiчливо, якось учасливо, мiсто б вона пожалувати хотiла. Вона частенько поглядала на Чайченка i на нас. Се була Чайченкова мати.

      Обiдня година; нiщо не правдить мого сну… А по обiдi понаходило такого людей; розлiгся гомiн; музики заграли; танцi вистроїлись.

      Танцювали вже iз добру годину, а Чайченко усе сидiв собi та тiльки дививсь, як другi пiдкiвками крешуть. Коли його мати до його нахилилась i щось говорила йому; пiсля того вiн зараз пiшов у танець i взяв перво Катрю, там Марусю, там мене, там i других дiвчат, знов як тодi, не подивившись i в вiчi жоднiй. Менi довелось сидiти коло Чайченка, може, заговорить, кажу; подивлюся на його – де вже сей заговорить!

      – Якого тут людей! – знiмаю рiч сама. Вiн озирнувся на мене i по хатi поглянув:

      – Багато гостей!

      – Славне село Любчики, веселе. Ви ще тут недавно?..

      – Недавно.

      Так вже менi хочеться попитати, чи зостануться вони тут, – так вже!..

      – Тутечки усi люди живуть доступнi такi, привiтнi… жалко вам буде їх кидати…

      – Та ми сюди на селище прийшли, у земляни пишемось любчiвськi.

      В мене аж в очах ясно стало, як вiн похваливсь.

      – Добре вам жити буде!

      – Де жити, то жити, – почула я од його…

      Повернулися ми додому. Катря смутна була. Мати питала, чи здужає? – «Здужаю», каже.

      Ведеться мiсяцiв зо два, що ми Чайченка бачимо вряди-часи: то любчiвської церкви не проспимо, а з церкви зайдемо до роду, – просять на обiд; по обiдi гуляємо потам увесь день; то запрошали якось нашi їх до себе, то знов вони нас.

      Чайченкова мати купила хату у Любчиках, святила ту хату; нас звано i Пилипиху з дочкою: то ми усi на вхiдчинах тих були.

      На господi у себе Чайченко такий самий небалакливий, як i в людях, мати ж його дуже ласкава i привiтно до всiх ставилась. Як вже ми додому виходили од їх, то вона нас проводила за свою леваду та й каже Катрi: «Коли б менi до сiї хати таку пташечку, як ти!»

      Нiхто того слова не чув тихого, окрiм мене. Я Марусi се говорю, що чула я. Вона тiльки поспитала: чи добре я чула?

      З якого часу-години осмутнiла наша Катря весела. Не раз я на свої очi бачила, що вона отеє думає-думає, та й обiллється сльозами дрiбними. Або не знать з чого, з доброго дива обрадiє: тодi спiває, всмiхається, червонiє. Яким вже я тихим видом не пiдходила розмовитись з нею, розпитаться за все, так вона ж од мене посторонь. Нi менi нiчого не каже, нi Марусi. I вже до нас так не горнеться, як давно: вже вона з своїми мислоньками i вже любiш їй на самотi iз собою. Тепер вже сама не промовляє слова – не залюбила i других чути – як говорять. Стала вона до дiброви учащати.

      Був гай, такий густий, пущi такi за рiчкою – все вона СКАЧАТЬ