Tattoo. Читання по очах. В’ячеслав Васильченко

Чтение книги онлайн.

      – Та на який же біс він мені? – розвів руки Григорій Михайлович. – У мене й самого тої цяцьки нема. Ні я нікому не звоню, ні мені ніхто. Живу – сам собі хазяїн. А чого це ви про них розпитуєте? – почав прозрівати сусід. – Учора міліція тут крутилася. Сьогодні ви.

      – А-а-а… вони в лотерею виграли, – одразу ж і збрехав Ігор. – І оргкомітет звернувся до нас, у газету. От ми й розшукуємо.

      Дідусь подивився з недовірою. І, запаливши нову цигарку, «професійно» затягнувся. Випустив дим.

      – Щось ви багатенько розпитуєте, – погрозливо мовив він. – Гм, лотерея… То, може, менти теж до них через це приїжджали?

      – Не знаю, – стенув плечима донкор. – Нам наказали – ми виконуємо. Треба про потрібну людину побільше інформації зібрати. Нам за це гроші платять. От і шуршимо.

      – Гм, закони нові чи що? – знову затягся «смачно» дідусь і задумався.

      – Нові, батьку, нові, – почухав потилицю Марченко.

      – Тоді краще не вигравати, – чмихнув сусід крізь сизий дим. – Бо такого накопають, що тими грошима й не відкупишся.

      – Це точно, – підморгнув Лисиця.

      – А виграли хоч багато? – поставив логічне питання Григорій Михайлович.

      – Десять тисяч, – ніби відрізав Ігор.

      – Ну, не дуже, – покрутив носом сусід, але зразу ж і насторожився. – Чи це в доларах?

      – Та ні, – розчарував його донкор. – У наших, у рідненьких.

      – Тоді й не багато, – ще раз розчарувався дідусь. – Але я б не відмовився.

      – Грайте – і виграєте, – радісно мовив Богдан, ніби був «обличчям» лотереї.

      – Та я якщо й зіграю, то тільки в ящик, – без тіні суму сказала «спецівка». – Там точно не програю. Безпрограшно ж там.

      – Це правда, – кивнув Ігор.

      Лисиця тільки спостерігав. Старий ніби все говорить щиро. Жодного натяку на штучність. І детектор брехні б відпрацював ухолосту.

      – Дякуємо! – поставив крапку Богдан. – Ви нам дуже допомогли.

      – Та, хлопці, на скибку ваше «дякую» не намажеш, – запустив бізнес-дипломатію сусід. – Дідунику стопочку перекинути ж треба? Треба. А за побрехеньки мої Сонька в генделику не наливає. Уже й так у боргах як у шовках. Проспонсіруйте сьогоднішнє щастя.

      Марченко дістав із барсетки гаманця і зробив його легшим на «Грушевського».

      – Оце правильно, – розцвів Григорій Михайлович, ховаючи заробіток до нагрудної кишені з емблемою. – Так щастя біля мене ще й завтра потопчеться.

      Дідусь і цього разу був щирим. Не Роберт же де Ніро, щоб обіграти на носовій хустинці всіх. За такий невеликий гонорар.

      Журналісти попрощалися, і машина рушила на Донецьк.

      – Цікавий екземпляр, – сказав Лисиця, пристібаючись паском.

      – Абориге-е-ен…

СКАЧАТЬ