Tattoo. Читання по очах. В’ячеслав Васильченко

Чтение книги онлайн.

      – Спав.

      – Хух, а я вже злякався. Думав, захворів.

      – Вирубило на трохи. Але вже прокинувся. «Готовий до використання».

      – Ясно. В Інни Кречет є коханець, – сповістив майже радісно Марченко.

      – Було б дивно, якби вона досі сама лишалася. Молода… Вільна… Боже-вільна…

      – Усе правильно. Але…

      – Що значить – «але»?

      – Те «але» ну дуже цікавеньке. Її новий любчик – Олег Приймак – колишній спецпризначенець. У «Соколі»[44] нашому, донецькому, служив. Більше року як звільнився з тюрми. Сидів за вбивство.

      – Ножем у серце? – пройшовся струм Богдановим тілом.

      – Ні, – зупинив цей «процес» донкор. – Застрелив із пістолета. Він додому зі зброєю приїхав. А до сусіда, з яким Приймак давно мав різні погляди на закони гравітації, гості прийшли. Ну, й почали гульбанити по-дорослому. Він зайшов їх заспокоїти, а ті на нього «наїхали конкретно». Ну, і не витримав… Одного поклав. Двох поранив… Але ж із ножем спецпризначенці теж «на ти». Профі на всі руки!

      – Це точно. Треба його поворушити. Може, наш клієнт? На зоні заточку зробив. Вона ж тонка.

      – Тонка… Я адреску вже маю.

      – Їдемо?

      – Так. Підскочу й заберу тебе хвилин за сорок.

      – Добре.

      Лисиця дав відбій і поклав телефон. Задумався. Це ставало цікавим.

      «Коханець колишньої Кречетової дружини, – подумав. – І знову все веде до жінки… Гм… А що? Теж варіант. Спецпризначенець. Супермашина для вбивств. Та й було вже раз. Чом би й не повторити? «Психологічний бар’єр подолано». Приревнував – і ножиком приголубив. Без «шуму і пилі». Але ж не міг не розуміти, що одразу потрапляє під «ковпака»… Ха! Та його вже й слід вичах. Шукайте – скільки хочете… А якщо не зник – отже, не вбивав? Чудово. Поїдемо – перевіримо».

      Марченко під’їхав за тридцять шість хвилин. Богдан стояв біля готелю і вже виглядав. Не хотів гаяти часу. Одразу в машину і… Свербіло рухатись далі.

      – Важка дорога, – сказав донкор, опустивши скло. – Не пропхнешся. Наче найнялися. Але я часу трохи зекономив. Проскочив на червоний. У дзеркало подивився. Ніби не гналися.

      – А якщо сфоткали?

      – Доведеться заплатити.

      – Краще не ризикуй… Життя ж усе-таки…

      – Та я наче з правилами й дружу. Це щось сьогодні… Розслабився.

      – Поїхали! – звелів Богдан, і Марченко, кинувши «в пелену» киянину кілька фотографій, одразу припустив.

      Професор узявся роздивлятись.

      – Пан Мордовцев, – прокоментував донкор, коли професор устромив очі в кремезного літнього чоловіка з поголеною головою, від якої вгору смішно стирчали вуха, великим широким носом і густими кущистими бровами.

      – Не герой-коханець, – СКАЧАТЬ