Tattoo. Читання по очах. В’ячеслав Васильченко

Чтение книги онлайн.

      – Пішли? – повернувся до Лисиці Ігор і кивнув на будинок.

      – Давай, – погодився Богдан. – Може, там і вдома нікого немає.

      – Тільки я собак боюсь, – зізнався донкор. – Колись, малим як був, покусали. То тепер у нас із ними «конфронтація».

      – Я теж, – сказав свою правду професор. – І не довіряю. З палицею спокійніше.

      – А ми зараз…

      Марченко пройшовся вздовж паркану ліворуч. Нічого не знайшов. Тоді зробив так і праворуч. Назад повертався щасливим. Відшукав добряче погризеного роками ціпка.

      – Ого, мсьє слідопит! – зрадів Лисиця. – Не здаєшся. Позитив.

      – Хто ж, як не ми? – усміхнувся Ігор ситуації і словам.

      – Це точно, – погодився професор. – Як не ми, то хто ж…

      Із хвіртки сусіднього двору вийшов чоловік років шітдесяти з добрячим гаком. Одягнутий у чорний костюм-«спецівку» із шахтарською емблемою і яскравим червоним написом «Краснодонвугілля». Підозріливо глянув на машину й чужинців. Неквапливо сів на лавку, дістав синю пачку «Прими» й засмалив. Відвернувся, пихнув кілька разів і знову почав стежити за цими. Нічого дивного. Нормальна поведінка. Чужі – це завжди настороженість. Обережність. Підозра. І не тільки в голлівудських блокбастерах. Тут теж вони можуть лихо принести.

      – Запитаємо? – неголосно сказав Лисиця. – Сусіди часто знають більше за всіх.

      Марченко це знав чудово. І тому кивнув.

      Рушили.

      Сусід повільно чадів, виставивши напоказ тютюнову насолоду. Ніби інших у його житті давно вже не було. Або це його «постійне».

      Те, що «прибульців» двоє, робило їх сміливішими. Інстинктивно. Отже – сильнішими… Природа…

      – Добрий день! – майже панібратськи привітався Марченко.

      – Моє шанування! – спробував у тон зіграти свою партію Богдан.

      – Добрий-добрий, – просканував чужинців чоловік, примруживши цікаві очі. – Шанування-шанування…

      – Ми журналісти, – дістав посвідчення Ігор. – Із Донецька. Це ось Богдан. А я Ігор.

      – Григорій Михайлович, – простягнув роботящу руку сусід. «Прибульці» по черзі потиснули. – А з якої газети?

      – «Презумпція», – хором відповіли журналісти, хоч і не репетирували.

      – Ніколи не чув, – спокійно оцінив сусід, вертячи головою. – Зараз стільки нових… А називаються – язика вивихнеш. Раніше була «Правда». І все ясно. Брехню в ній не писали.

      – У нашій теж не пишуть, – не втримався від патріотичності донкор.

      – Тепер скрізь брехню пишуть, – не збавляв категоричності Григорій Михайлович.

      – І в «Правді»? – обережно запитав Лисиця.

      – Ні, – почала рити траншеї довкола себе «спецівка». – Там брехні бути не може. СКАЧАТЬ