Tattoo. Читання по очах. В’ячеслав Васильченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Мама вже й не рада. Та нічого не повернеш. Не бачений ніким і невидимий зараз Неможна знову оживав у маминих вустах. І все збільшував хлопчиків сум.

      Зупинилася бабуся в червоному беретику і з невеликою допотопною сумочкою. Стала розповідати, що плакати – негарно. Почала соромити. Та хлопчикові байдуже. Він не дуже дослухався. Рюмсав далі. А якщо й почув щось, то не дуже погоджувався. Бо стільки вже переплакав. І майже завжди допомагало. І майже завжди одержував, що хотів.

      Зупинився чоловік за шістдесят. У бейсболці «Reebok». Тримав пакет із написом «Донбас Арена» і яскравою фотографією щедро освітленої «тарілки інопланетян», над якою спалахнули зірки салюту.

      – А я ось бабая позву, – сказав «Reebok» суворо. – І він тебе забере. Якщо не перестанеш плакати. Чуєш?

      Маму вже й занудило від «конфузу». Та й добровільні помічники встигли дістати. Але, очевидно, вроджена інтелігентність не дозволяла молодій жінці сказати, куди кожному треба йти. Чи всім одразу.

      Лисиця підвівся й наблизився. Тримаючи в голові план.

      Плаксій розумів, що зараз – його зоряний час. За жарпташиного хвоста вчепився міцно. І вкладав у «дійство» всього себе. Перед очима вдячних глядачів.

      Професор зупинився біля «зірки епізоду». Дістав із сумки «шмайсера». Витягнув із нього магазин, перевірив, чи у стволі немає патрона, й дав зброю малому. Той протяг руку назустріч і, торкнувшись до тяжкої залізяки, захотів узяти. Богдан розумів, що хлопчик не втримає. Тому примостив поряд. Недавній плаксій прикипів до пістолета поглядом і поклав на нього маленьку долоньку. І плакати забув. Почав невпевнено вимальовувати на мокрому фейсику усмішку. Яка семафорила про блаженство. Та жінкам цього не зрозуміти. І матуся оторопіла. Заклякла. Забула, як говорити. Перехожі теж. Німа сцена. А Лисиця дістав дозвіл на зброю й показав:

      – Ось. Усе офіційно. Законно. Я не бандит. Я… – дістав ще одне посвідчення, – журналіст. Читайте: газета «Презумпція». Чорним по білому.

      Німа сцена не оживала. Невже по цілющу й живлющу воду треба бігти? Це в Богданові плани не входило. І лише замовклий плаксій жив. Він із цікавістю дивився на не бачену раніше «іграшку».

      – Ви божевільний! – закричала мама й витягла мобільний. – Я міліцію викличу! – почала «ритися» в телефоні, супроводжуючи це електронними піками.

      «Воскресіння» жінки раніше за всіх зрозуміле. Мати ж.

      – А он вона, – показав професор на управління, усміхаючись. – Можна й пішки піти. Швидше буде.

      – І піду, – натиснула «словом і ділом» налякана жінка. – Зараз.

      – Але ж дитина замовкла, – сказав Богдан. – І голос не зриває. І клітини нервові на місці.

      – Але ж це зброя, – не вгавала молода матуся. – А ви її дитині маленькій.

      – Я все зробив, щоб нічого, не дай Господи, не сталося. А без патронів пістолет усього лиш залізяка. Не більше. І шкода від неї – коли тільки на ногу впаде. Але й цього не буде. Дитина не підніме, щоб перекинути через бортики. СКАЧАТЬ