Москва 2042. Володимир Войнович

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ я побачив, що вся його сутула спина навскоси вкрита малиновими пасмугами.

      – Що це? – запитав я вражений.

      – Том, собака, – без злості відказав Лео. – Якщо вже за що береться, то сили не шкодує.

      – Не розумію, – сказав я. – Ви билися чи що?

      – Ні, – сумно всміхнувся Лео. – Не ми билися, а він шмагав мене різками.

      – Як це? – здивувався я. – Як це він міг тебе шмагати різками? І як це ти дозволив?

      – Але не сам же він шмагав. Це Симич призначив мені п’ятдесят ударів.

      Я саме знімав лівого черевика та так із цим черевиком і завмер.

      – Так, – задирливо сказав Зільберович. – Симич запровадив у нас тілесні покарання. Ну, звісно, я сам винен. Він послав мене на пошту надіслати видавцеві рукопис. А я дорогою заїхав у ресторанчик, там приклався і рукопис забув. А коли вже біля самої пошти згадав, повернувся, його вже не було.

      – А що ж, він був у єдиному примірнику? – запитав я.

      – Ха! – сказав Зільберович. – Коли б у єдиному, він би мене взагалі убив би.

      Ошелешений таким повідомленням, я мовчав. А потім раптом грюкнув черевиком по лавці.

      – Лео! – сказав я. – Я не можу в цю дикість повірити. Я не можу уявити, щоб у наші дні, у вільній країні таку велику, тонку, мислячу людину, інтелектуала, шмагали в стайні, немов кріпака. Адже за цим не лише фізичний біль, але й образа людської гідності. Невже ти навіть не протестував?

      – Ще й як протестував! – схвильовано сказав Лео. – Я стояв перед ним на колінах. Я його облагав: «Симич, – кажу, – це ж перший і останній раз. Я клянусь тобі своєю честю, це ніколи не повториться».

      – І що ж він? – запитав я. – Невже не пожалів? Невже його серце не здригнулося?

      – Еге ж, у нього здригнеться, – сказав Зільберович і змахнув із лівого ока сльозу.

      Я так розхвилювався, що підхопився і забігав по прилазні з черевиком у руці.

      – Лео! – сказав я. – Так більше не повинно бути. З цим треба покінчити негайно. Ти не маєш нікому дозволяти поводитися з тобою, як із німою скотиною. Ось, друже мій, одягайся, ходімо. – Я сів на лавку і заходився назад натягувати черевика.

      – Куди підемо? – не зрозумів Лео.

      – Не підемо, а поїдемо, – сказав я. – В аеропорт поїдемо. А звідтіля махнемо в Мюнхен. Про гроші не хвилюйся, їх у мене до біса. Привезу тебе в Мюнхен, влаштую на радіо «Свобода», будеш там городити якусь антирадянщину, зате шмагати тебе ніхто вже не посміє.

      Лео поглянув на мене й сумно всміхнувся.

      – Ні, старий, яка вже там «Свобода»! Мій обов’язок залишатися тут. Розумієш, Симич, звичайно, людина своєрідна, але ти знаєш, генії всі схильні до чудацького, а ми мусимо їх покірно терпіти. Я знаю, знаю, – заквапився він, наче попереджаючи моє заперечення. – Тобі не подобається, коли я кажу «ми» і тим ставлю тебе на один щабель СКАЧАТЬ