Москва 2042. Володимир Войнович

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Зільберович, відтягуючи собаку. – Що ж ти за гад за такий, за поганець! Та що ж ти за пес! Не дарма Симич прозвав тебе Плюралістом.

      – Плюралістом? – перепитав я здивовано.

      – Авжеж, – сказав Зільберович. – Зі всіма без розбору лижеться. Справжній плюраліст. Але ми його, щоб не ображати, звемо Плюшем.

      Слідом за Плюшем на ґанок вийшла російська красуня в червоному шовковому сарафані, батистовій хустинці, сап’янових чобітках, з великою світло-русою косою, акуратно викладеною довкруг голови.

      – Леле, кого ж це Бог послав! – сказала вона, сонячно всміхаючись мені згори.

      Це була Жанета.

      Вона легко збігла з ґанку, і ми тричі, як годиться в іноземців, що поважають російські звичаї, розцілувались.

      – Ти зовсім не змінилася, – сказав я Жанеті.

      – Мені ніколи змінюватися, – відповіла вона. – Ми тут усі працюємо по шістнадцять годин на день. А от ти посивів і погладшав.

      – Таки так, – визнав я сумно. – Що є, те є.

      – Ну, ходімо, потрапезуємо, чим Бог послав.

      Ми зійшли на ґанок і опинилися в просторому вестибюлі з колонами. Перед нами до діжечки з кактусом вели широкі сходи, встелені килимом, праворуч були двостулкові скляні двері, завішані зсередини чимось квітчастим, над дверима висіло розп’яття.

      Жанета перехрестилася. Зільберович зняв кубанку й також перехрестився. На мій подив, він виявився голомозим.

      – А ти чого ж лоба не хрестиш? – покосувала на мене Жанета. – Войовничий безбожник?

      – Та ні, – сказав я. – Не войовничий, а легковажний.

      У трапезній я потрапив в обійми Клеопатри Казимирівни, яка так само, як і я, за ці роки помітно погладшала. Вона була вбрана у темно-зелену сукню, у трохи світліший фартух і білий начіпок.

      Лео повісив шаблю на гачок біля дверей. Ми примостились скраєчку ненакритого, персон на дванадцять, дубового стола. Стільці також були дубові.

      Клеопатра Казимирівна відразу ж принесла з розташованої поряд кухні казанок із капусняком, а Жанета розставила дерев’яні ложки і миски.

      – Що питимеш, квас чи компот? – запитала Жанета.

      – А що, іншого вибору немає? – запитав я насторожено. Зільберович наступив мені на ногу й підморгнув.

      – Спиртного не тримаємо, – сухо сказала Жанета.

      – А, авжеж, – сказав я, – ви, звичайно, не тримаєте. Зате я тримаю.

      Я зігнувся за своїм чемоданчиком типу дипломат, у якому лежала куплена ще у франкфуртському аеропорту пляшка німецької горілки «Горбачов».

      – У цьому домі спиртного взагалі не п’ють, – зупинила мене Жанета.

      «О Господи!» – подумав я з серцем, але нічого не сказав.

      Зільберович штовхнув мене коліном. Я його зрозумів і попросив квасу, смак якого вже забув.

      Капусняк, на мій подив, виявився геть несолоним, СКАЧАТЬ