Сині етюди. Микола Хвильовий

Чтение книги онлайн.

      На вілли[21] залітають амури: людське. Буває випадково, буває свідомо, під кущами, коли думає ліс, коли мовчить ліс, тільки тріщить у глибинах – дрібний звір ходить, буває в садках… А через дев'ять місяців вилуплюється дитина. Це гарно, природно, свіжо й людяно.

      Залітають сюди й погані баси – невдачники з міста й дебютантки – балерини й третьорядні скрипники. Тут усе задовольняє. Усіх задовольняє.

      Є і літній театр.

      У суботу висіла афіша:

      Грандіозний вєчєр. Участвують… еtс.

      …У неділю тьотя Бася кричала:

      – Я не поведу дітей на цю буржуазну гниль!

      Її не послухали й повели дітей. У дітей сьогодні цвіли очі, як спілі вишні після дощу. Кричало голубе небо, і були оплески гучні і сміх дитячий.

      Діти задоволені, артисти «в ударі», небо кричить.

      Кінчався вечір, заспівали «Інтернаціонал», і скрипник заграв. Тріснула струна в скрипника, й «Інтернаціонал» увірвався.

      І розлігся дитячий регіт на весь ліс. Раптом вискочила з лісу тьотя Бася, бліда, схвильована.

      – Як ви смієте! Як ви смієте глузувати?

      Стояла біля артистів і махала кулаками. Її заспокоїли, вона – на сцену і плакала. Діти дивились на неї, витріщивши оченята, деякі теж плакали.

      Ще з тьотею Басею була істерика, і її повели в колонію: скрипник[22] і балерина.

      Зодіяковий блиск видно весною, як заходить сонце, зодіяковий блиск видно і восени, коли сонце сходить.

      Ранком жеврів зодіяковий блиск, ранком умирали чебреці, снились і пахли чебреці.

      Ходили з вілли в колонію, з колонії на віллу. Вілли, колонії…

      Легенький золотий сум.

      …Чебреці, чебреці…

      Анфиса Павлівна, Павлина Анфисівна посварились.

      – До другої чистки не доживете, все одно викинуть! Анфиса Павлівна обурилась:

      – Безпартєйна! Глядіть, щоб знову в тюрму не попросили.

      Приїздив ще знайомий: дитячі порції їв. Він був сумний – осінь. У городі взимку холодно й голодно.

      …Колонії, вілли.

      Павлина Анфисівна ще ходила в купальню, навіть роздягалась і дивилась на своє тіло. Але не купалась.

      …Ставок думав золоту пісню:

      «Ой пряду, пряду»… – Леонтович.

      І минуло літо.

      Глибокого часу-зажури колонії перевозили в місто. Засмутніли діти, засмутніли вілли. А Анфису Павлівну викинули з партії, і вона виїхала кудись. Із кущів вилізли бандити і, як вовки, скрадались до осель.

      Павлина Анфисівна плакала – йшов тридцять п'ятий листопад.

      Коли їхали по шосе, із корзинки випала «Женщина і соціалізм» – пом'ята, некрасива книжка.

      Тьотя Бася хвилювалась: думала, що це хтось нарочито. Позад усіх ішов Гіль і співав:

      – Ми смєло в бой пайдьом…

      Гудів ліс, падало листя – ішов листопад, прийшов листопад…А на віллах ще пахло кізяками і парним молоком.

      …Стояли золоті ранки СКАЧАТЬ