Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.. Полина Жеребцова

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      Було свято Ураза-Байрам! Бабуся Зіна принесла солоних помідорів і рису. А дядько Ахмед приніс смаженої картоплі. Цілу сковорідку! На вогнищі посмажив.

      О, які ми щасливі! Ми поділилися подарунками з тьотею Валею та Альонкою.

05.03.

      Мама й дядько Султан пішли на базу по дрова. Мені страшно самій.

      Я бігла крізь сади на базу. Побігла сама. А снайпер стріляв по залізниці. Кулі падали поряд. Я хотіла знайти маму. Бігала, кликала її. Бачила вбитих людей, але це була не мама, і я не пішла близько. Якісь тьоті й діти лежали на снігу. І одна була бабуся в сірій хустці.

      Потім я знайшла маму. Дядько Султан уже пішов у наші двори. Мама все шукала дрова. Ми зайшли в будиночок бази, там старі стільці. Тут почали стріляти з танків. І ба-бах! Снаряд вибухнув. Ми впали. Хвиля повітря! Нас засипало побілкою та камінням. Але не сильно. Ми вибрались і поповзли звідтіля.

      Мама пояснила, їй сказали, що є такі міни «теплові». Вони йдуть за людиною і розривають її на шматки. Я повзла по снігу й думала, що така міна мене обов’язково знайде, буде за мною крастись, а потім розірве на шматки.

      Ми довго лежали при дорозі. Летіли снаряди, червоні й помаранчеві. А потім нам вдалося пробігти до будинків.

      Ми принесли дрова!

      Поля

07.03.

      Ми блукали в пошуках їжі. Шукали. Поки йшли до центру міста, прислухалися: якщо летить міна або снаряд, на землю лягали.

      Зустріли бабусю-росіянку. Учительку! Вона ходила в розбиті будинки і збирала книжки. Не речі, не посуд. Книжки! Складала на візок. Плакала:

      – Треба врятувати історію!

      Незрозуміло, звідки весь час стріляли.

      Ми не знайшли їжі, але мама встигла розповісти мені про родину Ніколая II. Особливо запам’яталось, як царських дітей вели на розстріл і вони спускалися сходами в підвал. Я йшла і думала, що дітей у підвалах убивають. Традиція така, мабуть.

      Ми в підвал тільки один раз ходили. Весь час удома, всі обстріли. Уб’ють, так хоч удома. Ненавиджу підвали!

11.03.

      У мене порвалися чоботи. Ноги мокнуть. Немає взуття. Я взяла й зайшла в чужий будинок. Хоча дала слово мамі – не заходити в чужий будинок. Але зайшла – чоботи виглядати.

      Я не помітила, що ляда підвалу відчинена. Зайшла і чоботи побачила. Вони лежали на дивані. Я на них подивилась і… впала. У підвал. Але не зовсім усередину. Якби впала, то померла б. Сходів не було, а три метри глибина – і внизу бетон.

      Я руками зачепилася за краї. Видертися не могла. Сил не було. Провалилася по пояс. На допомогу ніхто не йшов. Ніхто не знав, що я пішла чоботи шукати. У мене навіть пальці побіліли. І тут зайшов дід-чеченець. Я вирішила, він мене зіпхне вниз і я там помру, а він дав мені руку. І я вилізла.

      – Що ти тут шукаєш? – запитав.

      – Я хотіла чоботи взяти, – сказала я.

      – Не соромно тобі, – запитав дід, – красти?

      Я червона стала, як помідор.

      – Не туди твої ноги ходять! Не той шлях знайшли! – голосно сказав дід. – СКАЧАТЬ