Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.. Полина Жеребцова

Чтение книги онлайн.

      Потім ми пішли гуляти: я, мама й Альонка. Були в парку і їли морозиво. Прийшли додому, а тут Сашка з другого поверху їде на велосипеді. Кричить:

      – Вадика знайшли!

      Мама не зрозуміла, і я теж, а Сашка сказав:

      – Його замкнули в саду в сараї Вітя й Васька та підпалили. Він згорів! Живцем.

      Я сказала, що неправда. Я бачила Ваську. Він в Альонки телевізор дивився. А назустріч мені бігли Вітя й син дядька Умара. Світленький чеченець.

      Васька не палив нікого. Він мультики дивився! А родина Вадика в міліцію написала на батьків Васьки. Тому, що батьки Віті – п’яниці. Вітя дегенерат. А Васька нормальний.

      Вадика поховали в труні з закритим віком. Тільки фото було.

      На ринку були люди зі зброєю. Щось шукали. Усі злякалися.

      Я пішла до нової школи. У класі багато дітей. Є дівчинка Діана. Її мама вчителька. Діана всіх б’є й відбирає сніданки. Рве зошити. У мене теж порвала зошит.

      Я так хвилювалася на диктанті, що переплутала слова. Дуже боюся трійки. Мама може побити.

      Зате мій твір усім сподобався. Його читали навіть старшокласникам в інших класах. Сказали, просто чудово! Я написала, що настала осінь. Кожен листок живий. Він зберігає в собі історію свого життя.

      Поля

      Наша вчителька Людмила Ніколаєвна грається з нами на перерві. Вона сива. Ми її дуже любимо і при ній не сваримося. Вона попросила намалювати в зошиті слов’янських міфічних істот: домовика, лісовика й водяника.

      Ще в школі навчають готувати. Є такий урок. Ми готуємо салати.

      Мама забирає мене зі школи після торгівлі на ринку. Ми йдемо додому.

      А сьогодні неділя. Я пішла допомагати їй торгувати газетами. Але торгівлі не було.

      Мама плакала. Дідусеві потрібні ліки. У лікарні немає. Потрібно купити.

      Незнайома тьотя дала нам морозиво.

      Усі хвалили мою доповідь про планети. Я писала про Юпітер і Марс. Мама допомагала клеїти картинки.

      Стріляли! Це було та-а-ак страшно. Я плакала. А дідусь Ідрис, наш сусід, сказав, щоб ми не боялися, що не буде війни. У мене сильно калатало серце. Вибухи були.

      Я боюся ходити до школи.

      Кружляли вертольоти й літаки. Низько. Серце калатає. Вони вбиватимуть нас? Сказала мамі.

      Мама каже:

      – Ні. Не буде війни. Не буде!

      Багато дідусів із бородами. Усі щось говорять. По колу бігають і читають молитву. Мені здається це дуже дивним.

      А дід Ідрис сказав, що все буде добре, і дав цукерки. І тьотя Валя сказала. І бабуся Зіна. І тьотя Мар’ям.

      Не буде війни. Це просто літаки літають. Дивляться на нас.

      Стріляють літаки. Я не ходжу до школи. СКАЧАТЬ