Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.. Полина Жеребцова

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ дерева і впіймали БТРи й танки. Кидали в них «підпалишку». Потім постріляли солдатів і пішли.

      А хлопці з нашого двору туди побігли. І сказали, що один солдат був ще живий. Він попрохав, щоб його застрелили. У нього не було ніг. Вони згоріли. Він сам попрохав. Так сказав Алі, який живе за квартал від нас. Алі 13 років. Це він убив.

      А потім плакав, тому що вбивати страшно. Він убив з пістолета. Баба Ніна хрестилась, і всі плакали. Алі дав тьотям лист. У солдата написано так: «Бережи дочок. Ми спускаємося до Ґрозного. Немає вибору. Ми не можемо повернути, наші танки навели на нас гармати. Якщо ми повернемо – це зрада. Нас розстріляють. Ми йдемо на неминучу смерть. Пробач і прощавай».

      Тьоті хотіли викинути лист, а мама поклала лист туди, де книжки. Обіцяла відправити за адресою. Вулиці й номера будинку немає. Згоріли. Але написано: хххxx область. Мені жаль солдата. Я не піду на зупинку садами. Там лежить його труп та інші мерці.

      Поля

20.01.

      Військові стріляють у собак. Собаки їдять мерців. На вулицях лежать мертві люди й мертві собаки. Я намагаюся не дивитись, коли йду повз. Я заплющую очі. Тому що кричу, коли їх бачу, і не можу зупинитись. А мама свариться. Каже, я – боягузка.

      Ополченці воюють із російськими військовими. Ополченці – це люди, які захищають свою батьківщину. Так сказала бабуся Зоя.

      Онукові бабусі Зої п’ять років. Його звати Славик.

      Ми з мамою бачили дядька Султана. Він ходив по порожніх крамницях, шукав, може, де їжа і дрова. Нічого не знайшов.

      Бої не закінчуються. Кажуть, у селах багато вбили людей.

      П.

21.01.

      Я сиджу в коридорній ніші на матраці. Навколо стрілянина. Б’ють прямо по будинку.

      Учора я спала в тьоті Валі, Альончиної мами. У нас немає де спати. Усі сплять на підлозі й на дивані. Нікуди ноги покласти.

      Чому почалася війна? Ми ходили з мамою на Марш миру восени.

26.01.

      Сусідку з нашого будинку поранило в ноги. Вони спухли. У будинку поряд дядькові відірвало руки.

      А коли ми ховалися в ніші під час обстрілу, за вікном влучило в машину снарядом.

      Машина хотіла виїхати з міста. Там були чоловік, жінка й діти. Жінку сильно поранило, а інші разом загинули. Жінка кричала-кричала, а потім теж померла.

      А я вуха затулила руками й лежала на підлозі. Я не могла слухати, як вона жахливо кричить. Потім сказали, що вона була вагітна. Їхні тіла забрали. Від машини майже нічого не лишилося.

30.01.

      Улітку ми з Альонкою ховали жуків і черв’яків. Кожному зробили могилу й поставили надгробок із камінця.

      Але потім не знайшли мертвих. І тоді я вбила двійко нових жуків і теж прикопала. Вирішила – нехай цвинтар буде поважнішим. Дурепа!

      Але й це ще не все. Коли я провідувала дідуся в лікарні, то вчинила дуже погано. Я обдурила його. Обдурила. Як це погано! І Бог покарав мене. До нас прийшла війна.

03.02.

      Надворі були російські солдати. Вони вивели всіх надвір.

      Хлопців роздягли догола й дивилися. Мені було дуже соромно. Навіщо вони зняли СКАЧАТЬ