Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.. Полина Жеребцова

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Ну, що вирячилася на мене, тупице?! Де блукала, кажи? Я до тебе з добром, а ти мені свиню підкладаєш?

      Я, хоч і стояла на місці, подумки підскочила від обурення, а тоді відповіла:

      – Село ти безпросвітне! Де ти свиню бачиш? (Це я, звісно, спеціально.) Яка корова?!

      І все їй розповіла, думала, вона зрозуміє. Та Альонка обурено вигукнула:

      – Невдячна! Я чути нічого не хочу!

      На те я відповіла:

      – Іди до біса, де й раніше була. – І звернула в провулок.

      На цьому закінчилася наша дружба. Прикро.

      Поліна

19.02.

      Нашого вчителя біології звати Ходжа Назірович, або просто Насреддин. Насреддин росіян терпіти не може. На дух не переносить через війну. На уроці «Культура Чечні», яку він також веде, завжди розповідає:

      – Діти! Ви ніколи з росіянами не спілкуйтеся! Вони їдять свиню – це брудне м’ясо. Росіяни люблять собак, а це погані істоти. Росіяни не давали чеченцям спокою ніколи. Росіяни були тваринами й залишаться ними!

      І т. д. Мені хоч на цей урок не ходи. Я мовчки сиджу і думаю: «Я що, взяла автомат і чеченців убивала? Я ж завжди всім людям допомагала. Нас же всіх разом бомбили!»

      І зненацька сьогодні він мене вигнав з уроку. Нізащо. За те, що я росіянка. Але я ж нічим за нього не гірша?

      Я, щоправда, часу не гаяла: покаталася на гірці біля школи.

      А все ж таки краще любити собак і бути росіянином, ніж бути таким, як наш учитель. Правда?

      Поліна

24.02.

      До школи не пішла. Хворію. Прибирала в усій оселі, читала «Моряк у сідлі», про Джека Лондона.

      І хочу тобі розповісти сон, який бачила моя мама. Він не має назви, але я можу придумати. Наприклад, «Кінець світу».

      Моя покійна бабуся Галина з’явилась уві сні й сказала:

      – Земля гине!

      – А як же люди? – спитала мама.

      – Земля загине від вогню. Залишиться тільки чорне каміння.

      – Але люди…

      – Їх переселять.

      – Туди, куди всі йдуть, – спитала мама, – потрібно брати речі? Люди беруть!

      – Ні, – відповіла бабуся. – Брати нічого не треба – там усе дають.

      І, немов на продовження цього сну, мені теж наснився сон. Я назвала його «Страшна пригода».

      Невидимий голос промовляв:

      – У 1999 році буде сильний землетрус. З гір попадає каміння, а частину суходолу захопить океан.

      Я бачу себе: біжу попереду обвалу, повз каміння, з Альонкою, моєю подругою. Ми шукаємо воду. У мене в руках старовинний глек зі срібла!

      Попереду прірва. Тут, на нашому боці, я бачу знайомі обличчя: Альонку, маму, тьотю Валю, Ерика, Сашку, Ваську, Мансура, Мусліма, Хаву, тьотю Мар’ям, тьотю Фатиму… та інших.

      Нам усім важливо перебратись на протилежну частину прірви. Більшість людей летить у прірву, але я, мама, Альонка й тьотя Валя перебрались якимось дивом.

      А невидимий Хтось знову каже вві сні:

      – Потім СКАЧАТЬ