Село не люди. Люко Дашвар

Чтение книги онлайн.

      Велика, метрів із двадцять, кімната світилася. П’ять свічок, закріплених битими цеглинами на підлозі, чаділи, і сині волошки, намальовані на облізлих шпалерах, здавалися чорними. У кутку, вкриті простирадлами по груди, сиділи хлопці. А з неба на них дивився місяць. Гострий, як серп колгоспниці з постаменту.

      Катерина стала на порозі кімнати, глянула на Сашка із Сергієм.

      – Що з вами? Захворіли?

      Хлопці і справді вигляд мали дивний. Лоби спітніли, щоки горять, очі блищать. І самі не рухаються. Дивляться, як заворожені, і – ні пари з уст.

      – Коноплі зажерлися. Чи п’яні. Оце й весь їхній сюрприз. Пішли, Катька?

      Сергій ворухнувся.

      – Стійте…

      Катерина завмерла зі страху, а Людка:

      – Ну! Стоїмо! Що далі?!

      Сергій облизнув гарячі губи, посміхнувся через силу. До Сашка:

      – Готовий?

      – Готовий, – прохрипів Сашко.

      – Ну, дівки! Ось воно, ваше бабське щастя! Не помріть мені од радості, бо не буде вам тоді неземної насолоди.

      Сергій взявся рукою за простирадло. Сашко – теж.

      – Раз… – Сергій дивився на Людку. – Два… Три! – вигукнув, і хлопці одночасно скинули із себе простирадла.

      – Та вони голі! – заверещала Людка, сіпнулася, підвернула з переляку ногу в черевику на підборі і впала навколішки.

      Катерина глянула – і обмерла. Між ногами в Сашка лежало щось напухле, синьо-червоне, велике й огидне, схоже на домашню кров’янку. Катерина зиркнула на Сергія – той ухопив у руку таку саму «кров’янку». Кричав:

      – А що, дівки?! Хіба ви таке бачили? Ходіть уже сюди! Ходіть!

      І тут жаху додалося. Сергієва «кров’янка» раптом ожила, смикнулася догори і завмерла під кутом сорок п’ять градусів. От ніби простісінько в Людку цілилася.

      – Саня! Давай! Візьми пику в руки, і вона стане! Давай! – кричав Сергій.

      Людка повзла до порога, а Катерина наче скам’яніла.

      Сашко безпорадно подивився на свою в’ялу опухлу «кров’янку», простягнув до неї руку…

      Катерину ніби хто по щоці – лясь!

      – Мамо рідна! – як закричить. – Людка! Людка, тікаймо!

      І з будинку! Косою за гвіздок у стіні зачепилася, смикнула ту косу кляту – і геть. Так пасмо на гвіздку й лишилося.

      Мчалися між бур’янів світ за очі. Зупинилися, як упали.

      – Де ми? – Людка плакала, терла долонею СКАЧАТЬ