Химери Дикого поля. Владислав Івченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ до моєї торби, з якої віяло смачним обідом для Понамки.

      Піднялися на наш поверх, я провів клієнта до офісу, сам сховав їжу в задній кімнаті. Там у нас і їдальня, і місце, де Понамка спить після обіду.

      Я сів за лептоп і відкрив документ нової справи.

      – Слухаю вас, – звернувся до гостя.

      – Мені треба знайти людину, – сказав він.

      – Кого саме?

      – Мого співробітника, Іллю Нетудихату.

      Я записав і посміхнувся прізвищу. Любив такі незвичні, козацькі. Всі ці Іваненки, Петренки, Михайловські та інші видавалися мені банальними та нудними. А тут – Нетудихата!

      – За яких обставин він зник? – спитав я, а сам подумав, що обставини, як завжди, прості. Хлопець зібрав гроші з клієнтів і зник кудись. Міліція за такі справи береться, лише коли хлопець десь поблизу, його можна притиснути, потягти з нього гроші. Якщо ж той улив непомітно, сховався невідомо де, то міліції його шукати нецікаво. Могли б за справу узятися бандити, але з ними клієнт зв’язуватися не хотів. То прийшов до нас. Комерційний розшук, такі випадки у нас траплялися частенько. Ми знаходили людину, повідомляли її адресу, а потім вже клієнт вирішував, як натиснути і повернути гроші. Чи за допомогою міліції, а чи тих же бандитів. Ми не брали в цьому участі, бо моя добра панна Понамка Хаос вчила поважати законодавство, особливо кримінальне. Я теж був тільки за законність у справах, бо з моєю біографією краще не потрапляти до рук слідчих органів.

      – Його викрали, – несподівано сказав клієнт, зруйнувавши всі мої припущення.

      – Викрали? – перепитав я, бо Оклунків не Чечня якась, тут людей зазвичай не викрадають.

      – Так, викрали. До нас прийшли клієнти. Якісь дуже дивні. Ось, я їх записав, – чоловік подав мені флешку.

      Я вставив її у лептоп.

      – Тека «Чубаті», – підказав чоловік.

      Я зайшов у теку, побачив відео, натиснув на нього. Пішло зображення з камери спостереження, встановленої, мабуть, у кабінеті гостя. Ось він сам за столом, ось до нього прийшли. Звука немає, тільки зображення.

      – Що це за цирк? – здивувався я.

      Бо на відео побачив трьох чоловіків дивного вигляду. Один високий, міцний, з голеною головою, але не повністю, а з довгим та пишним оселедцем, закрученим за вухо. При вусах. Двоє інших були нижчі, не такі широкоплечі, з повністю поголеними головами, без вусів. Той, із оселедцем, був одягнений у жупан і червоні шаровари. Підперезаний широким поясом.

      Двоє інших одягнені у полотняні штани, сорочки та безрукавки. Схожі на артистів провінційного театру у виставі української класики.

      – Ага, бачите! – збуджено спитав гість і тицьнув пальцем в екран.

      – Хто це?

      – Клієнти. Прийшли і замовили у нас обладнання.

      – Так і прийшли? – здивувався я, бо не бачив, щоб люди у шароварах вулицями ходили.

      – Так і прийшли. Я сам ледь з крісла СКАЧАТЬ