Химери Дикого поля. Владислав Івченко

Чтение книги онлайн.

      – Це струмок холодний, а ти там полежав, поки я тебе витягла. Спокійно, Красю, зараз зігрієшся. Давай викрутимо твій одяг.

      Я крутив головою, що не треба. Бо тремтіння моє було від холоду смерті, а не від води. Я дивився на чудовисько, навіть зараз страшне та вбивче, і розумів, що нам надзвичайно пощастило, що ми змогли відбитися, змогли перемогти його. Випадковість!

      – Слухай, Красю, а що у цієї падли рубати? – спитала Понамка. – Голова завелика, не хочу її тягати. Частину крила? Але воно якось не дуже вражає.

      – Хв-в-в-віст, – прошепотів я і показав на кінчик хвоста, на якому був шип завбільшки з лікоть. Цим шипом чудовисько легко могло вбити. Принаймні легко розтрощило мій щит.

      – Ага, хвіст це добре, – Понамка присіла біля хвоста. – Сюди б сокиру. Ну нічого, якось відріжу.

      Вона повернулася до чудовиська, я дивився на неї, побачив її кинджал, що стирчав з шиї почвари.

      – Й-й-й-як ти вл-л-л-лучила? – здивувався я.

      – Та як, я ж трохи посиділа верхи, помацала його. Зрозуміла, що панцир закриває тіло, а потім йде шия. Ось дві рани, якраз там, де панцир закінчувався, то я цілила трохи вище. Мабуть, потрапила у якусь важливу артерію, бачиш, скільки крові, он аж струмок почервонів.

      Понамка відрізала кинджалом шип з хвоста чудовиська. Віддала його мені.

      – Ну все, Красю, пішли. Нам треба вполювати ще одну тварюку, і можна буде повертатися.

      Я почав ще більше тремтіти.

      – Чого ти?

      – Наше везіння має колись закінчитися, – прошепотів я.

      – Тут ти маєш рацію, треба нарешті використовувати наші вміння і перемагати завдяки ним, а не везінню. Давай, Красю, вставай. Ми з тобою круті чуваки, завалили он яке одоробло, ще й невидиме! Кому скажеш, то не повірять! Ну, ходімо, ходімо. Візьми мій щит, будеш мене прикривати.

      Понамка примусила мене підвестися, віддала щит та кинджал, сама залишилася при списі та шаблі. Ми пішли далі. Мене хитало, ноги не тримали, я зчепив зуби, ледь плентався. Мені хотілося десь сховатися, залізти у нору чи під повалене дерево, заритися головою в опале листя і забутися.

      – Ох, Красю, як же тебе розібрало, – помітила Понамка. – Сідай.

      Вона допомогла мені сісти, прикрила мою спину щитом, обняла.

      – Поплач, хай тебе попустить.

      І я заплакав, тремтів та плакав, притиснувшись до Понамки, засунувши голову їй під руку, наче курча під крило квочки. Понамка плескала мене по плечу.

      – Поплач, поплач, ти заслужив поплакати, якби не ти, ми б ту тварюку невидиму не завалили. Це ж ти її якось помітив. Молодець. Поплач.

      Зненацька пролунав свист. Я не звернув на нього уваги, аж раптом у щит увігналася стріла. Понамка здивовано подивилася на неї, потім підхопила щит, прикрила ним і мене, і себе, ще стріла, ще. І ліс наповнився криками якихось істот.

      – Лежи! – СКАЧАТЬ