Химери Дикого поля. Владислав Івченко

Чтение книги онлайн.

      – До слуг його! – наказав він одному з голомозих. – І подивіться птаху сю залізну, чи є там що у нутрощах!

      Голомозі полізли, витягли зсередини пом’яте відро та вогнегасник.

      – Потому залізо заберемо, – сказав Зубатий. – Напрод!

      Паничі нагнали коней. Їхали попереду. Всі троє були справжні богатирі. Років від тридцяти до сорока, з пишними оселедцями, закрученими за вухо, у коштовних обладунках, при довгих шаблях. Не знаю, як змогла Понамка не програти двобій одному з цих воїнів. Понамка їхала за паничами в оточенні підлітків, яким було від дванадцяти до шістнадцяти років. Не такі міцні, як паничі, але високі, стрункі, напружені. В сідлі трималися впевнено, дивилися на Понамку. Останніми їхали голомозі і я з ними, трусився на чужому дрібному коні, якого мені дали.

      Швидко мчали полем. Я вперше їхав верхи, ледь тримався, щоб не впасти. Мене брали нерви, бо тільки-но ледь не вбили. І можуть вбити трохи згодом. Ці паничі вони такі. Я хотів втекти звідси, повернутися до розміреного життя в Оклункові, я ж казав, що не треба вплутуватися у цю авантюру, але Понамка не послухала. Дарма! Я ледь не плакав, а потім примусив себе припинити скиглити. Пізно. Тепер треба було виживати.

      Намагався не дуже трястися у сідлі, почав озиратися навколо, щоб відволіктися від жаху. Попереду побачив невелику фортецю: частокіл з кількома баштами, на яких чергували голомозі. Коли ми були вже поруч, відчинилися ворота однієї з башт, до якої вів підвісний міст. Ми заїхали всередину. Там нас чекали ще паничі, підлітки з невеличкими шаблями і багато голомозих. Всі здивовано роздивлялися Понамку, мене майже не помічали.

      Паничі, що привезли нас, підійшли до своїх товаришів. Всі вони були схожі один на одного: високі, стрункі, широкоплечі. Засмаглі голови, довгі оселедці, у вухах серги, всі з вусами, у обладунках і при шаблях.

      – Ся прилетіла птахою залізною, какови з чужинських країв літають, – доповів Зубатий. – Та вона не з рабів. Добре валчить і шаблею, і ручно. Слуг одолєті, джур одолєті, супроти мене звитяжила, билася, яко з нас хтось.

      Паничі дивилися на Понамку, яка стояла перед ними, склавши руки на шаблі. Всі інші, і голомозі, і підлітки, стояли осторонь. Я з ними.

      – То добрий воїн дівка ся? – спитав найстарший панич, дядько років під шістдесят. З великою головою і сивим оселедцем. У натовпі слуг зашепотіли, що це старий Набока.

      – Билася яро та хитро, яко панич, – кивнув Зубатий. – Чи, може, хтось із шановного панства на зачапку з нею стати жадає?

      – Жадаю! – крикнув один з паничів, високий, чорнявий, зі шрамами на голові. У натовпі пішов шепіт, що це сам Ярош, славетний боєць.

      Зубатий відійшов, а Ярош пішов до Понамки. Та спокійно узялася за шаблю, Ярош зі свистом вихопив свою. Кружляв навколо Понамки, схожий на отруйну змію, що вичікує момент, аби атакувати. Ось він кинувся на Понамку, його шабля, наче блискавка, літала біля моєї панни, яка ледь відбивалася. Удар, удар, знову СКАЧАТЬ