Химери Дикого поля. Владислав Івченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ закінчується! – крикнув я. Узяв трохи праворуч. – Нам треба дотягнути туди!

      – Дотягнемо! – запевнила Понамка, і в цей момент двигун почав кахкати, а потім замовк. Пальне скінчилося.

      – Спробуємо полетіти планером, – тихо сказав я. Ми поступово втрачали висоту і швидкість. Кінець лісу ставав все ближче, але не факт, що ми могли дотягнути до нього. – Понамко, біжи у хвіст! – наказав я.

      – Для чого? – здивувалася вона.

      – У хвості найбільші шанси вижити! Швидше!

      – Я тебе не покину.

      – Понамко, до біса розмови! У хвіст! – заверещав я.

      Вона вистрибнула з кабіни.

      – Міцно тримайся, буде сильний удар, втримайся, щоб тебе не розбило всередині літака! – крикнув їй. А сам розумів, що вже досить чітко бачу гілки дерев. Метрів тридцять до них, не більше. Ми летіли тільки за рахунок втрати висоти. Поле вже поруч. Встигнути! Встигнути! Я не закривав очей, хоч дуже цього хотів. Не можна було закривати, бо якщо нам пощастить, треба буде садити літак.

      Я чув, як гілки почали шурхотіти по пузу літака, але ми не зачепилися, пролетіли ліс і вискочили на поле! Я потягнув важіль на себе, щоб хоч трохи задерти ніс. Ну і тепер дай Бог, щоб у траві не було глибоких ям. Тягнув важіль на себе, ось тепер можна заплющити очі. Удар! Літак підстрибнув, пролетів ще трохи, знову удар, і ми покотилися. Намагався гальмувати закрилками, коли несподівано попереду виник зарослий травою рівчачок. Колеса провалилися туди, літак став дибки, вперся носом у землю. Тріск, я стрибнув до салону, а літак гепнувся пузом догори. Я вдарився головою і знепритомнів.

      – Красю! Красю! – мене плескали по щоках. Розплющив очі, побачив скривавлену Понамку. Вона помітила мій погляд і зраділа. – Живий!

      Обняла мене. Ми були у літаку, який тріснув навпіл. Понамка допомогла вибратися з нього. Ми упали на пишну степову траву.

      – Я ж казала, що виберемося! – кричала мені Понамка.

      Я тільки головою крутив. Бо не вірив, що ми врятувалися. Спочатку від того навіженого з пістолетом, потім після загибелі пілота, а ще ж дракон, пробитий бак, сантиметри над деревами, рівчачок, який убив би нас, якби зустрівся на півсотні метрів раніше. Ну, і потім ми не вбилися, коли літак перевернувся. Якийсь ланцюг див!

      – Живі! – верещала Понамка.

      Я посміхнувся. Потім прислухався. Якийсь далекий тупіт.

      – Красю, що? – спитала Понамка.

      – Наче скаче хтось.

      Ми прислухалися. І дійсно, тупіт копит.

      – Он вони! – закричала Понамка і вказала у поле. Там до нас мчали з десяток вершників.

      І я знову скривився, бо нічого доброго від вершників не чекав.

      Розділ 4

      Непрохані гості

      Я підвівся, мене хитало, сяк-так озирнувся навколо. До лісу було далеченько, не втечемо.

      – Це ті самі, – я кивнув у бік вершників.

      – Ага, бачу, – сказала Понамка. – Паничі.

      Попереду мчали кілька чоловіків СКАЧАТЬ